Читать онлайн книгу "Загадкова історія Бенджаміна Баттона"

Загадкова iсторiя Бенджамiна Баттона
Френсiс Скотт Фiцджеральд


Зарубiжнi авторськi зiбрання
Френсiс Скотт Фiцджеральд (1896–1940) – американський письменник, яскравий представник так званого «втраченого поколiння».

Фiцджеральд був культовою фiгурою свого часу, зразком «американського щастя». Високий рiвень свого життя вiн забезпечував творчiстю – задля гонорарiв вiн писав новели на замовлення фешенебельних журналiв. Серед близько 150 майстерно написаних оповiдань особливо привертають увагу «Загадкова iсторiя Бенджамiна Баттона», «Коштовний камiнь завбiльшки з готель ‘’Рiц’’», «Багатий хлопець», «Крижана фортеця» та iншi, що увiйшли в цю збiрку. Кожна iсторiя мае особливий шарм, настрiй, психологiзм, несподiваний сюжет.

«Загадкова iсторiя Бенджамiна Баттона» з перших рядкiв приголомшуе читача: 1860 року в Балтиморi народилася дитина, яка мае вигляд 70-рiчного чоловiка i може говорити. Коли «хлопчику» виповнюеться 12 рокiв, стае зрозумiлим, що вiн росте «навпаки»…





Френсис Скотт Фицджеральд

Загадкова iсторiя Бенджамiна Баттона



© В. Р. Дудик, переклад украiнською, 2019

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2019

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019




Загадкова iсторiя Бенджамiна Баттона





1.


Давним-давно, ще в 1860 роцi вiдповiдним мiсцем для народження вважали будинок. Зараз же вищi боги медицини постановили, аби перший крик дитини лунав у стерильнiй атмосферi клiнiки – переважно фешенебельноi. Тож юнi мiстер та мiсiс Баттон випередили свою епоху на цiлих п’ятдесят рокiв, вирiшивши, що iхнiй малюк повинен народититися саме в лiкарнi. Чи цей анахронiзм мав якесь значення для дивовижноi iсторii, котру я збираюся оповiсти, назавжди залишиться таемницею.

Я розкажу вам про все, що трапилося, а там – вирiшуйте самi. У довоенну епоху подружжя Баттонiв займало принадне становище в соцiальному та фiнансовому планi. Вони рiднилися як iз «Тою», так iз «Іншою» Сiм’ею, що, як вiдомо кожному пiвденцю, надавало iм високого повноваження входити до кiл багаточисленноi аристократii, якою процвiтала Конфедерацiя. Це був iхнiй перший досвiд iз чарiвною древньою традицiею в народжуваннi немовлят, тому мiстер Баттон був справдi неспокiйний. Вiн сподiвався, що народиться хлопчик, якого вiдправлять на навчання до Єльського коледжу в Коннектикутi, де навчався вiн сам протягом чотирьох рокiв, коли його надiлили тривiальним прiзвиськом – «Чубчик».

Вересневого ранку, освяченого величавою подiею, вiн нервово пiднявся з лiжка о шостiй, вдягнувся, бездоганно зав’язавши краватку, поспiшив до лiкарнi, аби визначити, чи темрява ночi породила квiт нового життя.

Коли ж йому залишалося приблизно сто крокiв до Марiландськоi приватноi клiнiки для ледi та джентельменiв, вiн побачив мiстера Кiна, який був iхнiм сiмейним лiкарем. Той тiльки-но виходив iз головного пiд’iзду, потираючи руки звичним для нього рухом, нiби миючи iх пiд краном так, як роблять iншi лiкарi, що диктуе iм неписаний закон iхньоi професii.

Мiстер Роджер Баттон, голова фiрми «Роджер Баттон та Ко, гуртова торгiвля залiзними виробами» рушив наздоганяти лiкаря Кiна, забувши про велич джентельмена-пiвденця цього мальовничого перiоду.

– Лiкарю Кiне, – вiн вигукнув. – Ох, лiкарю Кiне!

Лiкар його почув, повернувся й став чекати, спантеличений вираз постав на його рiзкому «лiкарняному» обличчi, тiльки-но мiстер Баттон з’явився бiля нього.

– Ну як там? – вимагаючи вiдповiдi й задихаючись, запитав мiстер Баттон. – Що там? Як там? Це хлопчик? Хто це? Що…

– Майте здоровий глузд, – сказав рiзко Доктор Кiн.

Вiн здавався дещо роздратованим.

– Дитина народилася? – благав мiстер Баттон.

Лiкар спохмурнiв.

– Так, я вважаю… проте в дещо видозмiненому станi, – i кинув загадковий погляд на мiстера Баттона.

– З жiнкою все гаразд?

– Так.

– Це дiвчинка чи хлопчик?

– Дайте менi спокiй, – закричав Доктор Кiн в iдеально експресивному роздратуваннi. – Я прошу вас пiти й побачити це все на власнi очi. Гидота! – вiн випалив останне слово единим поштовхом, потiм промимрив: – Чи уявляете такий випадок, котрий допомiг би моiй професiйнiй репутацii? Сталося б таке ще раз, то це б мене зруйнувало. Зруйнувало б кожного.

– Та що ж трапилося? – вражено скрикнув Баттон. – Це трiйнята?

– Як би ж то, – рiзко вiдповiв лiкар. – Пiдiть та подивiться на власнi очi. Знайдiть собi iншого лiкаря. Я приймав вас на свiт, був вашим лiкарем протягом сорока рокiв, та тепер – усе завершено. Не хочу бачити анi вас, анi вашу родину. До побачення!

Потiм вiн рiзко повернувся й без жодного слова залiз до свого фаетону, що чекав на нього бiля тротуару, та вiд’iхав у суворiй мовчанцi. Мiстер Баттон залишився там й стояв, як окам’янiлий – з голови до п’ят. Що за лихо могло статися? Вiн раптом втратив усе бажання йти до Марiландськоi приватноi клiнiки для ледi й джентельменiв, та, трохи повагавшись, все-таки примусив себе пiднятися до головного входу лiкарнi.

Медсестра сидiла за столом у похмурiй напiвтемрявi залу. Червонiючи вiд сорому, Баттон наблизився до неi.

– Доброго ранку, – поблажливо сказала вона, дивлячись на нього.

– Доброго ранку. Я – мiстер Баттон.

Медсестра тихо зойкнула.

– Ох, звiсно, – закричала вона iстерично. – Там нагорi, прямо, можете пiднiматися! – вона вказала напрям, i мiстер Баттон, вмиваючись потом, невпевнено повернувся та пiднявся на другий поверх. У верхньому залi звернувся до iншоi медсестри, що з’явилася перед ним iз мискою в руках.

– Я – мiстер Баттон, – вiн намагався говорити виразно. – Хочу побачити свою…

Дзинь. І миска впала на перший поверх. Медсестра вiдновила контроль над собою та подивилася на Баттона поглядом, повним щирого презирства.

– Добре, – погодилася вона втихомиреним голосом. – Та якби ж ви знали, в якому ми станi були цього ранку. Це навдивовижу гидко! Репутацiя нашоi клiнiки померла назавжди…

– Досить! – прохрипiв вiн плаксиво. Я не можу бiльше це терпiти!

– Ідiть за мною, мiстере Баттоне.

Вiн потягнувся за нею. У кiнцi великого залу вони дiсталися кiмнати, з якоi долинали численнi крики, та яка пiзнiше почала називатися «кiмнатою плачу». Вони зайшли. Стiни були оточенi незбагненною кiлькiстю бiлих колисок, до кожноi з яких був прив’язаний ярличок.

– Ну? – задихаючись, промовив мiстер Баттон. – Де ж мiй?

– Тут, – вказала медсестра.

Очi мiстера Баттона послiдували за вказiвним пальцем, i ось що вiн побачив. Огорнутий об’емною бiлою ковдрою, якось втиснений нижньою частиною тулуба в колиску, сидiв старий чоловiк, приблизно сiмдесяти рокiв. Його рiдке волосся було вибiлено сивиною, брудно-попеляста борода вилася й абсурдно коливалася пiд легким подувом вiтерця, що вiяв з вiкна. Вiн дивився на мiстера Баттона затуманеними, зiв’ялими очима, в яких ховалося заплутане питання.

– Чи я збожеволiв? – випалив мiстер Баттон, жах якого переростав у гнiв. – Це якийсь страшний лiкарняний жарт?

– Нам не до жартiв, – вiдповiла суворо медсестра. – І я не знаю, чи ви зiйшли з розуму, чи не зiйшли, проте це, безперечно, ваша дитина.

Холодний пiт знову з’явився на чолi мiстера Баттона. Вiн закрив своi очi, i, вiдкривши iх знову, поглянув ще раз. Це не помилка – на нього дивився сiмдесятирiчний старець, сiмдесятирiчне немовля, ноги якого звисали з колиски, в якiй вiн лежав.

Старець безтурботно спостерiгав за ними й раптом заговорив хрипучим й древнiм голосом:

– Ви мiй батько? – запитання вимагало вiдповiдi.

Мiстер Баттон та медсестра жорстоко глипнули.

– Бо якщо ти мiй батько, – продовжив старець крикливо, – то я хочу, аби ти забрав мене з цього мiсця, чи, зрештою, змусь iх поставити тут зручне крiсло.

– Заради Бога, звiдки ти прийшов? Хто ти? – у нестямi випалив мiстер Баттон.

– Я не можу сказати точно – хто я, – проскиглив крикливо, – я тiльки нещодавно народився. Але мое прiзвище воiстину Баттон.

– Ти брешеш! Ти самозванець!

Старець втомлено звернувся до медсестри:

– Ось так вiтають новонародженого, – поскаржився слабким голосом. – Чому б вам не сказати йому, що вiн помиляеться?

– Ви помиляетеся, мiстере Баттон, – суворо сказала медсестра. – Це – ваша дитина, i ви повиннi змиритися з цим. Ми просимо вас забрати його додому, коли це буде можливо – краще найближчими днями.

– Додому? – перепитав мiстер Баттон недовiрливо.

– Так, ми ж не можемо тримати його тут. Ми справдi не можемо, розумiете?

– Радий це чути, – проскиглив старець. – Це смiшне мiсце зовсiм не пiдходить для новонародженого, який звик перебувати в тишi. З цими стогонами й криками я не можу й ока зiмкнути. Я попросив щось поiсти, – тут його голос пiднявся до верескливих ноток протесту, – а вони принесли менi пляшку з молоком!

Мiстер Баттон опустився на крiсло поруч iз сином й прикрив обличчя руками.

– Святi небеса! – пробурмотiв голосом, повного надмiрного жаху. – Що скажуть люди? Що менi робити?

– Ви маете забрати його додому, – наполягала сестра. – Негайно!

Гротескна картина з жахливою точнiстю постала в уявi змарнiлого чоловiка – картина того, як вiн проходить переповненими вулицями разом iз такою жахливою iстотою, що волочиться бiля нього.

– Я не можу, я не можу, – простогнав вiн.

Люди його зупинятимуть, i що вiн iм скаже? Вiн мае познайомити iх iз цим старцем:

– Це мiй син, що народився сьогоднi зранку.

І потiм сивий чоловiчок натягне свое покривало на себе, i вони шкандибатимуть, важко проходитимуть повз галасливi крамницi, ринок iз рабами, – на хвильку мiстер Баттон пристрасно забажав, аби його син був чорним, – проходитимуть повз розкiшнi будинки-резиденцii, повз будинок для престарiлих…

– Ну ж бо! Опануйте себе, – наказала медсестра.

– Слухайте, – проголосив раптом старець, – якщо ви думаете, що я пiду додому в цiй ковдрi, то ви цiлковито помиляетеся.

– Малята завжди окутанi ковдрами.

З навмисним шурхотiнням старець дiстав малу бiлу сорочечку.

– Дивiться, – вiн говорив тремтячим голосом. – Ось це вони приготували для мене.

– Малята завжди таке носять, – вiдказала буденним тоном медсестра.

– Добре, – сказав старець, – цей малюк постане голим перед вами через двi хвилини. Ця ковдра свербить. Врештi, могли б окутати мене простирадлом.

– Зачекай! Зачекай! – швидко сказав мiстер Баттон. Вiн обернувся до медсестри. – Що менi робити?

– Йдiть у мiсто та купiть вашому синовi якийсь одяг.

Голос сина мiстера Баттона йшов за ним вниз до холу.

– І тростину менi, тату. Я хочу мати тростину.

Мiстер Баттон дико зачинив за собою дверi.




2.


– Доброго ранку, – звернувся нервово мiстер Баттон до клерка унiверсальноi крамницi Чiсапiк. – Я хочу купити одяг для своеi дитини.

– Скiльки iй рокiв, сер?

– Приблизно шiсть годин, – вiдповiв мiстер Баттон без чiткоi впевненостi. – Вбрання для немовлят продаеться напроти.

– Я не впевнений, що це те, що менi потрiбно. Вiн – дитина незвичайно великих розмiрiв. Незвичайно великих.

– У них у наявностi найбiльшi дитячi розмiри.

– Де продаеться одяг для пiдлiткiв? – запитав мiстер Баттон, у вiдчаi змiнюючи основне запитання.

Вiн вiдчув, як клерк, мабуть, здогадуеться про його соромливу таемницю.

– Тут.

– Що ж… – вiн завагався.

Задум одягти свого сина в чоловiчий одяг був огидним. Якби ж то вiн тiльки змiг знайти дуже великий костюм для хлопчика, мiг вiдрiзати цю довгу й остогидлу бороду, перефарбувати бiле волосся в коричневий тон, це б могло приховати найгiрше, повернути частину його самоповаги, не згадуючи вже про репутацiю в Балтиморськiй общинi.

Проте, безумно, оглядаючи вiтрини з хлопчачим одягом, вiн виявив, що жодне вбрання не пiдходить для новонародженого Баттона. Вiн звинувачував крамницi, звiсно, – у таких випадках тiльки iх i звинувачують.

– Так скiльки рокiв вашому синовi, ви казали? – зацiкавлено вимагав вiдповiдi клерк.

– Йому шiстнадцять.

– Ох, я щиро вибачаюся. Гадав, ви сказали шiсть годин. Ви знайдете одяг для пiдлiткiв у наступному залi.

Мiстер Баттон сумно повернувся назад. Потiм – зупинився, осяяний, i вказав пальцем на одягненого манекена у вiтринi крамницi:

– Ось! – вигукнув вiн. – Я вiзьму цей костюм, знiмiть його з манекена.

Клерк витрiщився на нього:

– Як же так, – запротестував вiн, – це ж не дитячий одяг. Зрештою, якщо й дитячий, то лише для манекена.

– Загорнiть це, – наполягав покупець нервово. – Це саме те, що я хочу.

Вражений клерк пiдкорився такiй волi.

Повернувшись у клiнiку, мiстер Баттон зайшов у палату й ледь не жбурнув пакетом у сина:

– Тут твiй одяг, – вiдрiзав вiн.

Старець розкрив пакета й сумнiвно оглянув вмiст.

– Це виглядае доволi смiшно, – поскаржився вiн, – я не хочу вбиратися, як шимпанзе.

– Ти зробив шимпанзе з мене! – шалено вигукнув мiстер Баттон. – Немае значення, як смiшно ти виглядаеш. Одягни це, або ж я… або ж я тебе вiдлупцюю! – вiн неспокiйно проковтнув останне слово, проте вiдчув, що це саме те, що потрiбно сказати.

– Ну добре, тату, – сказав вiн, гротескно вдаючи синiвську повагу. – Ти жив бiльше, ти знаеш краще. Я покiрний твоему слову.

Пiсля слова «Тату» мiстер Баттон почав вiдчувати напруження.

– І поквапся.

– Я намагаюся, тату.

Коли його син одягнувся, мiстер Баттон похмуро оглянув його. Костюм складався зi шкарпеток у крапочку, рожевих штанiв та блузи з бiлим комiрцем. Покриваючи ii майже до поясу, довгими хвилями вилася бiлувата борода. Враження було не з найкращих.

– Зачекай-но!

Мiстер Баттон схопив хiрургiчнi ножицi й трьома гострими рухами вiдрiзав великий шматок бороди. Та навiть пiсля такоi iмпровiзацii ансамблевi бракувало звучання. Густа щетина на пiдборiддi, сумнi очi, старi зуби на фонi хлопчачого костюма виглядали досить дивно.

Та мiстер Баттон, проте, був незворушним i простягнув свою руку:

– Ходiмо! – сказав вiн суворо.

Його син довiрливо за неi вхопився.

– Як ти збираешся мене назвати, татку? – запитав вiн, як тiльки-но вийшли з палати, – допоки ти не придумаеш кращого iменi, я буду просто «немовля»?

Мiстер Баттон пробурчав:

– Я не знаю, – вiдказав рiзко. – Гадаю, ми назвемо тебе Мефуселай.




3.


Навiть пiсля того, як новому дитятi з сiм’i Баттонiв пiдрiзали й перефарбували волосся в ненатуральний коричневий, як його пiдборiддя побрили до блиску й одягли в маленький хлопчачий костюм, зшитий на замовлення кравцем, який не мiг прийти до тями, Баттону все ж довелося визнати, що його син був помилкою для родини. Попри свiй похилий вiк Бенджамiн Баттон – так його назвали, вiдмовившись вiд слушного, проте такого зухвалого iменi Мефуселай – мав п’ять футiв вiсiм дюймiв росту. Його одяг цього не приховував так, як i коротке волосся й пофарбованi брови не маскували зiв’ялих, сумних та втомлених очей. Няня, котру найняли ще ранiше, побачивши таку дитину, покинула дiм у станi цiлковитого обурення.

Та мiстер Баттон був непохитний у своему переконаннi. Бенджамiн – немовля, немовлям i залишиться. Перш за все вiн проголосив, якщо Бенджамiн не питиме теплого молока, вiн не отримае нiчого, та зрештою його вмовили дозволити синовi iсти хлiб iз маслом, навiть вiвсянку. Якось вiн принiс додому брязкальце й дав його Бенджамiну, наполягаючи, що той повинен бавитися ним, а старець час вiд часу слухняно собi дзеленчав, не приховуючи нудьги.

Сумнiву не було, що брязкальце йому надокучило, i той знайшов iншi, бiльш заспокiйливi захоплення, коли залишався на самотi. Наприклад, одного дня мiстер Баттон виявив, що минулого тижня викурив сигар бiльше, анiж завжди, та через кiлька днiв такий феномен був розвiяний, оскiльки, неочiкувано зайшовши до дитячоi кiмнати, мiстер Баттон зустрiв там легкий голубоватий дим та Бенджамiна, що з виразом провини на обличчi намагався сховати бичок темноi гавайськоi сигари. Це, звiсно, змушувало його вдатися до суворого покарання, та мiстер Баттон зрозумiв, що не здатний керувати цим. Вiн лише попередив сина, що курiння зможе затримати його рiст.

Якби там не було, Баттон не змiнював своеi стратегii виховання. Вiн купив олов’яних солдатикiв, iграшкового потяга, величезних звiрiв, наповнених ватою, i, для цiлковитоi iлюзii, створеноi власним розумом, пристрасно запитував продавця iграшок про те, чи не злiзе фарба з рожевоi качки, якщо дитина засуне ii до рота. Але, всупереч батьковим старанням, Бенджамiновi не було цiкаво. Вiн волiв таемно спускатися чорними сходами вниз й повертатися до дитячоi з вкраденим томом Британськоi енциклопедii, котру зосереджено студiював протягом ранку, допоки ватнi корови та Ноiв ковчег безпомiчно валялися на пiдлозi. Проти такоi затятостi мiстер Баттон був безсилий.

Народження такоi дитини для Балтимора було дивом. Нiхто не знае, якоi б халепи зазнали Баттони та iхня рiдня, якби не почалася громадянська вiйна, що вiдвернула увагу мiста до iнших речей. Декотрi, незмiнно близькi люди, ламали мозок, аби давати ввiчливi комплiменти батькам, i, зрештою, знайшли генiальний пiдхiд, проголосивши, що малюк нагадуе свого дiдуся, оскiльки, внаслiдок старечого слабоумства, iм важко чомусь перечити. Мiстер та мiсiс Баттони були не зовсiм задоволенi, а дiдусь Бенджамiна – жахливо ображений.

Бенджамiн, покинувши лiкарню, приймав життя таким, яким його бачив. Декiлькох малих хлопцiв привели до нього, i вiн попри всi складнощi провiв iз ними весь вечiр, намагаючись гратися вовчиками й шарадами; йому навiть зовсiм випадково вдалося розбити вiкно на кухнi каменем з рогатки – подвиг, який глибоко в душi тiшив батька.

Пiсля цього Бенджамiн зрозумiв, що мае розбивати щось щодня, та цi речi вiн робив лише тому, що iх вiд нього очiкували, i тому, що вiд природи був чемним.

Коли дiд перестав вiдчувати неприязнь до нього, Бенджамiн та цей джентльмен почали вiднаходити неймовiрне задоволення в спiлкуваннi один з одним. Вони сидiли годинами, цi двое, з великою рiзницею у вiцi та досвiдi, як щирi товаришi, втомлено й монотонно обговорювали мiзернi подii дня. Бенджамiновi було з ним легше, анiж iз батьками, котрi, здавалося б, вiдчували страх перед ним i, незважаючи на свiй авторитет, часто величали його мiстером.

Вiн i сам дивувався, що вiдрiзнявся вiд iнших своею мудрiстю й тiлом при народженнi та намагався щось знайти в медичних газетах, проте вияснив, що такi випадки науцi не вiдомi. Слухаючи батька, вiн дiйсно пробував гратися з iншими хлопчиками й часто обирав спокiйнi iгри – футбол надто лякав його, вiн боявся, що, якщо йому переламають його старечi кiстки, то вони вже нiколи не вiдновляться.

Коли йому виповнилося п’ять рокiв, його вiдправили в дитячий садочок, де Бенджамiн присвятив себе мистецтву наклеювання зеленого папiрця на оранжевий, плетiнню розмальованих вiзерункiв та виготовленню безкiнечних картонних прикрас. Бувало, що вiн поринав у сон пiд час таких завдань, i ця звичка дратувала й лякала молоду виховательку. На його щастя, вона поскаржилася батькам, i тi забрали його зi школи. Роджер Баттон розповiдав своiм друзям, що вони зрозумiли, що iхнiй син недостатньо зрiлий для цього.

На дванадцятий рiк пiсля його народження батьки як-не-як призвичаiлися до нього. Воiстину, такою мiцною е сила звички, що вони вже не бачили рiзницi мiж ним та iншими дiтьми, хiба що деколи якась аномалiя нагадувала iм про це. Проте, коли минуло кiлька тижнiв пiсля його дванадцятого дня народження, одного дня Бенджамiн, дивлячись на свiй вiдбиток у джеркалi, здiйснив, або ж подумав що здiйснив приголомшливе вiдкриття. Чи його обманювали власнi очi, чи його сиве волосся, замасковане фарбою, перетворилося на темно-сiре? Невже сiтка зморшок на його обличчi ставала меншою? Хiба шкiра дiйсно набула здорового й пружного вигляду, i навiть блiдi щоки порум’янiли? Так багато запитань. Зате вiн запевнився, що бiльше не сутулиться, i з того часу, як народився, його фiзичне здоров’я покращилося.

– Чи може це стати… – подумав, чи, радше, ледь наважився подумати Бенджамiн.

Вiн пiшов до батька:

– Я вирiс, – рiшуче проголосив вiн. – Я хочу носити довгi штани.

Батько задумався.

– Ну, – врештi, сказав той, – я не знаю. Чотирнадцять – вiк, коли носять довгi штани, а тобi тiльки дванадцять.

– Але ти мусиш визнати, – запротестував Бенджамiн, – що я надто старий для свого вiку.

Батько невизначено глянув на нього.

– Я не настiльки впевнений у цьому, – сказав. – Я був такого самого росту, як i ти, коли менi виповнилося дванадцять.

Вiн його обманював – Роджер Баттон вже давно уклав угоду iз совiстю, аби слiпо вiрити в те, що його син – звичайна дитина.

Зрештою, вони уклали компромiс. Бенджамiну прийдеться фарбувати свое волосся. Вiн буде краще гратися з хлопцями свого вiку. Вiн не одягатиме своi окуляри й не ходитиме з тростиною по вулицi. І внаслiдок виконання цих вимог йому таки куплять перший костюм iз довгими штанами.




4.


Я не збираюся пересичувати розповiдь деталями, описуючи життя Бенджамiна Баттона вiком вiд дванадцяти до двадцяти одного року. Достатньо зазначити, що за цей перiод вiн став молодшим. Коли йому виповнилося вiсiмнадцять, вiн перестав сутулитися i виглядав як чоловiк рокiв п’ятдесяти. Волосся його стало густiшим й ледь потемнiло, хода була впевненою, голос позбувся надломленого тремтiння й перетворився на здоровий баритон. Тож батько надiслав його до Коннектикуту з метою складання iспитiв та вступу в Єльський коледж. Бенджамiн здав усе, i його зарахували на перший курс.

Через три днi вiн отримав повiдомлення з канцелярii коледжу вiд мiстера Харта. Йому пропонували з’явитися до офiсу для узгодження навчального плану. Бенджамiн, глянувши в дзеркало, вирiшив, що йому потрiбно пофарбувати волосся, проте, тривожно переглядаючи вмiст у шухлядцi письмового столу, зрозумiв, що фарби там немае. Потiм згадав, що вона закiнчилася, i вiн викинув ii геть.

У нього не було вибору. Вiн повинен з’явитися до канцелярii через п’ять хвилин. Здавалося, на це немае ради, йому залишаеться iти в такому виглядi. І вiн пiшов.

– Доброго ранку, – сказав ввiчливо мiстер Харт. – Ви, мабуть, прийшли запитати про вашого сина?

– До вашого вiдома, мое прiзвище – Баттон, – почав було говорити Бенджамiн, та той одразу ж перебив його.

– Я надзвичайно радий нашiй зустрiчi, мiстере Баттон. Я чекаю на вашого сина в будь-який час.

– Це ж я! – випалив з лютi Бенджамiн. – Я – першокурсник.

– Що?

– Я – першокурсник.

– Ви, мабуть, жартуете.

– Не зовсiм.

Мiстер Харт спохмурнiв й глянув на картку перед ним.

– Тут вказано, що вам вiсiмнадцять.

– Так i е, – запевнив Бенджамiн, ледь заливаючись рум’янцем.

Мiстер дивився на нього байдужими очима.

– Невже ви очiкуете, що я вам повiрю?

Бенджамiн теж байдуже всмiхнувся.

– Менi вiсiмнадцять, – повторив вiн.

Мiстер Харт суворо вказав на дверi:

– Забирайтеся, – сказав. – Забирайтеся з коледжу та покиньте мiсто, ви – небезпечний безумець.

– Менi вiсiмнадцять.

Мiстер Харт вiдчинив дверi.

– Та невже! – вiн прокричав. – Чоловiк у такому вiцi намагаеться вступити сюди як першокурсник. Вам вiсiмнадцять, кажете? Тодi я даю вам вiсiмнадцять хвилин, аби зникнути з мiста.

Бенджамiн Баттон покинув кiмнату з гiднiстю, а з пiвдюжини старшокурсникiв, що очiкували в залi, переслiдували його зацiкавленим поглядом. Трохи вiдiйшовши, вiн повернувся й глянув на ошалiлого клерка, котрий продовжував стояти бiля дверей, та повторив суворим тоном:

– Менi завжди вiсiмнадцять.

Зграйка старшокурсникiв заливалася смiхом, коли Бенджамiн покидав канцелярiю.

Та доля не хотiла вiдпускати його так легко. Меланхолiйно направляючись до залiзничного вокзалу, вiн зрозумiв, що його переслiдуе група, потiм – рiй, зрештою – величезна маса старшокурсникiв. Навколо лунали плiтки, що безумець склав та пройшов вступнi випробування до Єлю й спробував видати себе за вiсiмнадцятирiчного юнака. Коледж тонув у гарячковiй пропасницi. Студенти вибiгали на вулицю, забуваючи своi капелюхи, футбольна команда покинула гру й приедналася до юрби, жiнки-професори, зi бриликами, що з’iхали на одне вухо, та турнюрами, що змiстилися на iнший бiк, гучними криками переслiдували процесiю, а навколо послiдовно чулися насмiшки, що потрапляли в найчутливiше мiсце Бенджамiна Баттона.

– Вiн, мабуть, заблуканий еврей!

– Вiн мае готуватися до урокiв, у його то вiцi!

– Ви тiльки-но гляньте на молодого й обдарованого!

– Вiн думав, що це будинок людей похилого вiку.

– Їдь до Гарварду!

Бенджамiн пришвидшився й незабаром почав бiгти. Вiн iм покаже! Вiн поiде до Гарварду, i потiм вони шкодуватимуть про необачнi насмiшки!

Безпечно ховаючись у вагонi потяга до Балтимора, вiн висунув свою голову з вiкна.

– Ви всi пошкодуете! – прокричав вiн.

– Ха-ха! – старшокурсники вибухнули смiхом. – Ха-ха-ха!

У цей день Єльський коледж припустився найфатальнiшоi помилки.




5.


У 1880 Бенджамiновi Баттону стукнуло двадцять, i його день народження був особливий тим, що вiн приеднався до батьковоi фiрми «Роджер Баттон i Ко, гуртова торгiвля залiзними виробами». Це був рiк «виходу у свiт», бо батько наполiг на тому, аби вони вiдвiдали деякi свiтськi заходи. Зараз Роджеровi Баттону було п’ятдесят, i вони все бiльше й бiльше пiдходили одне одному – дiйсно, вiдтодi, як Бенджамiн перестав фарбувати волосся (котре все ще, де-не-де, покривалося сивиною) вони виглядали ровесниками й стали схожими один на одного.

Однiеi вересневоi ночi вони сiли в карету, одягненi у своi фраки, i поiхали на бал до замiськоi садиби Шевлiнiв, неподалiк вiд Балтимора. Ця нiч була чарiвною. Повний мiсяць заливав дорогу яскравим срiблястим сяевом, пiзнi осiннi квiти наповнювали нерухоме повiтря блаженним ароматом, нiби пронизуючи його ледь чутним смiхом. Вiдкритi поля, вкритi яскравою пшеницею, були напiвосвiтленi, неначе пiд покровом дня. Здавалося, що нiхто не зможе залишатися байдужим до чистоi краси небес, здавалося…

– Велике майбутне в торгiвлi залiзними виробами, – казав Роджер Баттон.

Вiн не був людиною високоi натури, його естетичнi чуття були на зародковому етапi.

– Старому парубку пiзно вчитися новим трюкам, – зауважив глибоко вiн. – За вами – молодими, енергiйними, сповненими життедайнiстю – грандiозне майбутне.

Вогнi Шевлiнськоi садиби замайорiли на горизонтi, i швидко наполегливi звуки зiтхання пiдкралися до них – це могли б бути вишуканi плачi скрипок або ж шелестiння пшеницi пiд срiбним мiсяцем.

Вони зупинилися бiля чарiвного екiпажа, пасажири якого почали виходити. Спочатку – ледi, потiм – старший джентльмен, за ними – iнша юна ледi, прекрасна, як грiх. Бенджамiн не мiг вiдвести очей, хiмiчна реакцiя, здавалося, розчиняе й видозмiнюе елементи його тiла. Вiн закляк, кров прилила до його щiк та чола, йому чулися бряжчання молоткiв у вухах. Це була перша любов.

Дiвчина – тендiтна й струнка, iз попелястим волоссям, що вилискувало пiд мiсяцем, а на верандi пiд свiтлом гасових ламп забарвилося в колiр медовоi мiдi. Плечi ii були закутанi в iспанську мантилью золотистого вiдблиску й iнтригували темним шовком, розкiшнi ноги виглядали з-пiд краю яскравоi сукнi.

Роджер Баттон прошепотiв сину:

– Це, – сказав вiн, – юна Хiльдегарда Монкреф, донька генерала Монкрефа.

Бенджамiн холодно кивнув.

– Доволi приваблива, – сказав вiн байдуже. Та коли темношкiрий хлопець вiдвiв коней, вiн додав: – Тату, ти б не мiг нас представити?

Вони наблизилися до групи людей, якi оточували мiс Монкреф. Пiдтримуючи давню традицiю, вона зробила низький реверанс перед Бенджамiном. Так, вiн мiг запросити ii на танець. Вiн подякував iй та вiдiйшов, хода його була нестiйкою.

Час, допоки вiн чекав на танець, проходив у обтяжливих для нього муках. Вiн стояв близько до стiни – мовчазний, невидимий, вбивчим поглядом споглядаючи тiла балтиморських юнакiв, що з чутливим обожненням всiляко упадали перед Хiльдегардою Монкреф. Якими жахливими здавалися вони Бенджамiну, якими молодими вони були. Їхнi закрученi коричневi вусики викликали в нього вiдчуття, подiбнi до процесiв неперетравленоi iжi в шлунку.

Та коли прийшла його черга, i вiн закружляв з нею на дзеркальному паркетi пiд музику сучасного паризького вальсу, його заздрiсть та тривоги розтанули, як весняний снiг. Ослiплений та зачарований, вiн вiдчув, що життя тiльки-но починаеться.

– Ви з вашим братом прибули сюди одразу ж пiсля нас, чи не так? – запитала Хiльдегарда, дивлячись на нього яскраво-голубими, небесними очима.

Бенджамiн не знав, що вiдповiсти. Якщо вона думала, що вiн – брат свого батька, то чи варто було розповiдати правду? Вiн згадав свою пригоду в Єлi, тож вирiшив не робити давнiх помилок. Було б неввiчливо суперечити ледi, було б кримiнальним затьмарювати таку витончену подiю гротескною iсторiею свого народження. Пiзнiше, мабуть. Тож вiн кивав, посмiхався, слухав ii та був просто щасливим.

– Менi подобаються чоловiки вашого вiку, – сказала йому Хiльдегарда. – Юнi хлопцi такi нерозумнi. Вони розповiдають про те, скiльки шампанського випили в коледжi та скiльки грошей втратили, граючи в карти. Чоловiки вашого вiку вмiють цiнувати жiнок.

Бенджамiн вiдчув, що готовий зробити iй пропозицiю, проте зусиллями волi придушив такий порив.

– Ваш вiк – романтичний, – продовжила вона, – п’ятдесят рокiв. У двадцять п’ять чоловiки думають, що знають все, у тридцять – схильнi до втоми вiд надмiрноi роботи, сорок рокiв – пора довгих iсторiй, слухаючи якi можна викурити ящик сигар, шiстдесят – ох, шiстдесят, це майже сiмдесят, проте п’ятдесят – солодкий вiк. Менi такi чоловiки до смаку.

«П’ятдесят» здалися Бенджамiновi розкiшною порою. Вiн пристрасно жадав завжди мати п’ятдесят.

– Я завжди казала, – продовжувала Хiльдегарда, – що я краще вийду замiж за п’ятдесятирiчного чоловiка, котрий буде турботливим до мене, анiж за тридцятирiчного, котрому буде потрiбна моя турбота.

Весь вечiр для Бенджамiна забарвився в золотистий серпанок. Хiльдегарда протанцювала з ним бiльше, анiж два танцi, i вони вияснили, що iхнi погляди на «повсякденну злобу дня» сходяться. Вона погодилася вийти з ним на щонедiльну прогулянку й продовжити цю важливу дискусiю.

Повертаючись додому вже перед свiтанком, коли гудiли першi бджоли, а змарнiлий мiсяць виблискував у прохолоднiй росi, Бенджамiн нiби крiзь сон чув, як батько говорив про гуртову торгiвлю залiзними виробами.

– І, як гадаеш, чи е щось краще, анiж молоток та цвяхи? – питався старший Баттон.

– Любов, – вiдповiдав розсiяний Бенджамiн.

– Лом? – вигукнув Роджер Баттон, – зараз же закриваемо це питання.

Бенджамiн замрiяно дивився на батька, допоки небо на заходi не наповнилося свiтлом i допоки у жвавому листi дерева пронизливо не зiтхнула iволга.




6.


Коли через пiвроку оголосили про заручини мiс Хiльдегарди Монкреф iз мiстером Бенджамiном Баттоном (я кажу «оголосили», бо генерал Монкреф заявив, що радше впаде на свiй меч, анiж визнае це правдою), суспiльство Балтимора лихоманило. Майже забута iсторiя народження Бенджамiна виплила назовнi й розповсюджувалася вiтрами в перебiльшено вигаданiй брехнi. Казали всяке: Бенджамiн – батько Роджера Баттона, що син насправдi – брат батька, який був у в’язницi протягом сорока рокiв, що це – замаскований Джон Вiлкес Бут, i, зрештою, що в нього з голови проростае парочка рiг.

У щонедiльних додатках до нью-йоркських газет цей випадок теж набув популярностi, там мiстилися цiкавi ескiзи, що зображали голову Бенджамiна Баттона, схожу то до риби, то до змii, а тiло, зрештою, набуло вигляду твердоi мiдi. Вiн став знаменитим як Мiстичний Чоловiк з Мерiленду. Але справжня iсторiя, як це зазвичай бувае, майже нiкому не була вiдомою.

Проте кожен погоджувався з генералом Монкрефом, що для прекрасноi дiвчини це дорiвнювало самогубству – кинутися в обiйми до чоловiка, якому майже п’ятдесят. Мiстер Роджер дарма опублiкував сертифiкат про народження сина в балтиморськiй газетi «Полум’я», використовуючи величезний шрифт. Нiхто не повiрив йому. Ви могли лише просто глянути на Бенджамiна, i все ставало зрозумiлим.

Проте тi двое, яких ця iсторiя стосувалася найбiльше, перебували в спокiйному життевому морi. Величезна тьма iсторiй про ii нареченого була настiльки фантастичною, що Хiльдегарда вперто вiдмовлялася вiрити навiть в одну справжню. Генерал Монкреф дарма вказував iй на високу смертнiсть серед чоловiкiв п’ятдесятирiчного вiку, чи, зрештою, серед чоловiкiв, що були схожими на п’ятдесятирiчних; даремно говорив iй про нестiйкiсть у торгiвлi залiзними виробами. Хiльдегарда вирiшила вийти замiж за зрiлого чоловiка, що й, зрештою, зробила…




7.


В одному, щоправда, друзi Хiльдегарди Монкреф помилялися. Торгiвля залiзними виробами швидко процвiтала. За п’ятнадцять рокiв, з 1880 року, коли одружився Бенджамiн, i до 1895-го, коли його батько вийшов на пенсiю, iхнiй прибуток вирiс вдвiчi – i це все було величезною заслугою молодшого члена фiрми.

Нiчого додати, проте Балтиморська спiльнота одразу ж прийняла подружжя до свого лона. Навiть старий генерал Монкреф поладнав iз зятем, коли Бенджамiн видiлив тому кошти на видання його дванадцятитомноi «Історii Громадянськоi вiйни», iдею публiкацii якоi вiдхилили дев’ятеро вiдомих видавцiв.

Та й у самого Бенджамiна за п’ятнадцять рокiв багато чого змiнилося. Йому здавалося, що кров тече новою силою у його венах. Втiхою було прокидатися зранку, бадьоро ступати залитими сонцем вулицями, невтомно приймати та вiдправляти партii молоткiв i цвяхiв. У 1890 роцi йому вдалося завдати непереможного удару конкурентам: вiн висунув припущення, що всi цвяхи, якi використовуються при забиваннi в ящики, що наповненi iншими цвяхами, – е власнiстю вантажовiдправника, – внаслiдок чого ця пропозицiя набула чинностi й була ухвалена верховним суддею Фоссайлом, завдяки чому фiрма «Роджер Баттон i Ко» зберiгала понад шiстсот цвяхiв щорiчно.

До того ж Бенджамiн усвiдомив, що його бiльше й бiльше надихають простi щасливi моменти. Завдяки такому прагненню до задоволення вiн став першим власником автомобiля в Балтиморi. Зустрiчаючи Бенджамiна на вулицi, його однолiтки зазвичай заздрiсно дивилися на картину, повну здоров’я та життедайностi.

– Вiн, здаеться, з роками все стае молодшим, – вони зазначали. І якщо старому Роджеровi Баттону, якому було тепер шiстдесят п’ять, iз перших лiт не вдалося пристойно привiтати свого сина, то тепер вiн спокутував своi грiхи, ледь не поклоняючись йому.

І тут ми змушенi пiдiйти до неприемноi частини оповiдi, про яку слiд згадати мимоволi. Була лише одна рiч, що хвилювала Бенджамiна Баттона; його перестало вабити до своеi дружини.

У цей час Хiльдегарда мала тридцять п’ять рокiв та чотирнадцятилiтнього сина Роска. У першi роки iхнього подружнього життя Бенджамiн ii боготворив. Та час проходив, i ii волосся, що вилискувало мiддю, набуло неприемного, коричневого вiдтiнку, голубий лазурит очей потьмянiв i перетворився на колiр дешевоi глини – ба бiльше, найгiршим було те, що вона стала безчуттевою, надто спокiйною, надто безтурботною, надто в’ялою у своiх бажаннях та неперебiрливою у своiх смаках. Як наречена, саме вона «витягувала» Бенджамiна на танцi та свiтськi обiди – зараз же все стало навпаки. Вона з ним виходила у свiт, проте без ентузiазму, поглинена вiчно сущою iнерцiею, яка одного дня заволодiвае нашим життям та залишаеться з нами до смертi.

Бенджамiнове невдоволення зростало. Пiд час спалаху Іспансько-Американськоi вiйни в 1898 роцi його домiвка стала для нього такою холодною, що вiн вирiшив добровiльно пiти в армiю. Використовуючи своi зв’язки в бiзнесi, вiн отримав звання капiтана, а проявивши блискучi здiбностi, був пiдвищений до чину майора, а потiм – пiдполковника, коли брав участь у вiдомiй битвi при Сан-Хуан Хiллi. Вiн був легко поранений та нагороджений медаллю.

Бенджамiн так звик до бурхливого й неспокiйного военного життя, що не мiг його кинути, та справи вимагали його присутностi, тож вiн подав у вiдставку й повернувся додому. На вокзалi його зустрiли звуки урочистого оркестру, що супроводжували до будинку.




8.


Хiльдегарда зустрiчала його з веранди, розмахуючи великим шовковим прапором, i навiть тодi, коли вiн поцiлував ii, тужливе серце вiдчуло, що цi три роки взяли свое. Це була жiнка сорока лiт, крiзь волосся якоi пробивалися слабкi сивi пасма. Їi вигляд привiв його до вiдчаю.

Пiднявшись у свою кiмнату, вiн подивився на свiй вiдбиток у старому дзеркалi – пiдiйшов ближче й глянув на свое обличчя з тривогою, порiвнюючи його з фотографiею, зробленою ще до вiйни.

– Господи! – вигукнув вiн.

Процес продовжувався. Не було й сумнiву, зараз вiн мав вигляд чоловiка тридцятирiчного вiку. Замiсть того, аби вiдчути захоплення, стан його погiршився – вiн невiдворотно молодшав. Спочатку ще жеврiла надiя, що коли фiзичний вiк дорiвнюватиме вiку психологiчному, то цей гротескний феномен, заплямувавши його народження, припинить свою дiю. Вiн здригнувся. Майбутне здавалося йому жахливим, страшним.

Коли вiн спустився вниз, Хiльдегарда чекала на нього. Вона здавалася занепокоеною, i вiн подумав, чи, бува, вона не встигла щось запiдозрити. Намагаючись пом’якшити напругу мiж ними пiд час обiду, вiн торкнувся теми, котра його хвилювала, i розпочав бесiду доволi делiкатним тоном, як тодi йому здавалося.

– Що ж, – мовив спокiйно, – усi кажуть, що я виглядаю молодшим, анiж будь-коли.

Хiльдегарда зневажливо глянула на нього. Вона фирк- нула.

– Думаеш, тобi е чим вихвалятися?

– Я не вихваляюся, – запевнив ii, вiдчуваючи певну незручнiсть.

Вона знову фиркнула.

– От i чудово, – сказала вона, а через секунду – гадаю, ти знайдеш достатньо сили, аби зупинити це.

– І як менi цьому зарадити? – запитав вiн вимогливо.

– Я не збираюся сперечатися з тобою, – вона заявила. – Проте для певних речей е шлях правильний та оманливий. Якщо ти вирiшив, що ти не такий, як iншi, я не зможу тебе зупинити, та я дiйсно гадаю, що це не зовсiм тактовно з твого боку.

– Але ж, Хiльдегардо, я нiчого не вдiю.

– Вдiеш. Ти просто впертий. Думаеш про свою особливiсть, про те, що завжди таким був та що завжди будеш. Але ж уяви, якби кожен дивився на речi так, як ти, – яким був би свiт?

На це безглузде й неспростоване питання Бенджамiн не знайшов вiдповiдi, i з цього часу безодня мiж ними почала глибшати. Вiн тiльки дивувався, чим вона змогла його пiдкорити.

А тут ще з пришестям новоi доби вiн зрозумiв, що потяг до невгамованоi пристрастi зростав. Жоднi зустрiчi в Балтиморi не проходили без нього, вiн танцював iз чарiвними, молодими, проте замiжнiми жiнками, дискутував iз красунями, котрi тiльки-но починали вiдвiдувати такi вечори, вiдчуваючи шарм iхнього оточення, допоки його жiнка, як вдова, сидiла серед старих дiв. Обличчя ii вiщувало бiду, пихате несхвалення, а погляд проводжав його суворим, розгубленим докором.

– Дивiться! – казали люди. – Яка ганьба! Молодий юнак такого вiку прив’язаний до сорокап’ятирiчноi жiнки. Вiн, певно, молодший вiд неi на двадцять п’ять рокiв.

Вони забули, – люди неминуче забувають, – що в 1880 роцi iхнi матерi та татусi говорили те саме про цей нерiвноцiнний шлюб.

Неприемностi, котрi Бенджамiновi доводилося терпiти у своiй родинi, пом’якшувалися новими захопленнями, котрi в нього з’явилися. Вiн почав грати у гольф й робив надзвичайнi успiхи. Вiн зацiкавився танцями: у 1906 роцi вiн став експертом у виконаннi «Бостон», у 1908 – впевненим знавцем «Максiксе», а в 1909 йому заздрив кожен юнак у мiстi, коли той танцював «Касл Волк».

Його популярнiсть, звiсно, деякою мiрою заважала роботi, та вiн займався торгiвлею залiзними виробами майже двадцять п’ять рокiв i тепер вважав, що зовсiм скоро зможе передати цю справу в руки свого сина Роско, який нещодавно закiнчив Гарвардський унiверситет.

Його часто плутали з сином. Це викликало в нього вдоволення, вiн швидко забув той зловiщий страх, що опанував його, коли вiн повернувся з Іспано-американськоi вiйни та почав наiвно радiти своiй зовнiшностi. Та ця солодка омана мала ще неприемний пiслясмак – вiн ненавидiв з’являтися на публiцi зi своею дружиною. Хiльдегардi було пiд п’ятдесят, i вiн жахливо ii соромився.




9.


Одного серпневого дня, 19 року, пiсля того, як фiрма «Роджер Баттон i Ко» потрапила до рук молодого Роско Баттона, чоловiк, на вигляд якому можна було дати рокiв двадцять, вступив на перший курс Гарвардського унiверситету в Кембриджi. Вiн не зробив фатальноi помилки й промовчав про свое п’ятдесятирiччя, не згадав вiн i те, що його син закiнчив цей унiверситет десять рокiв тому.

Його зарахували, i, майже одразу ж, вiн опинився серед найобдарованiших студентiв класу, частково тому, що здавався трохи старшим, нiж iншi першокурсники, яким було приблизно рокiв вiсiмнадцять.

Та значний успiх йому принесла футбольна гра з Єльським коледжем, в якiй вiн грав так фантастично, iз такою жагою, iз холодною, безжалiсною злiстю, що забив сiм штрафних i чотирнадцять звичайних м’ячiв у ворота суперникiв, пiсля чого всiх одинадцятьох гравцiв, що втратили свiдомiсть, винесли з поля. Вiн став найзнаменитiшим у коледжi.

Та, як не дивно, на третьому роцi навчання йому ледве вдавалося збирати команду. Тренери казали, що вiн втратив вагу, вони помiтили, що вiн вже не такий високий, як ранiше. Вiн бiльше не забивав голiв, проте його тримали в командi, бо його шалена репутацiя наводила страх та збентеження на команду суперникiв Єля.

У випускному класi вiн уже не грав у футбол. Вiн ставав все меншим й слабшим, i одного дня другокурсник звернувся до нього як до вступника, що викликало в Бенджамiна гiрку хвилю обурення. Про нього заговорили як про вундеркiнда, – старшокурсник, якому не бiльше шiстнадцяти рокiв, – вiн червонiв вiд земних iнтересiв своiх одногрупникiв. Його навчання здавалося йому важким, вiн вiдчував, що воно надто ускладнене. Вiн чув, як однокурсники говорили про пiдготовчу школу святого Мiдаса, котра готуе до унiверситету, тому Бенджамiн вирiшив, що пiсля випуску вступить до цього коледжу, де серед хлопцiв свого вiку буде почуватися бiльш впевнено.

Пiсля випуску в 1914 вiн повернувся до Балтимора з Гарвардським дипломом у кишенi. Хiльдегарда переiхала в Італiю, тож Бенджамiн жив з iхнiм сином, Роско. І хоча останнiй зустрiв батька дуже шанобливо, а, проте, у серцi його поселилися байдужiсть, навiть упереджене вiдчуття того, що Бенджамiн, тиняючись його будинком у незрiлiй замрiяностi, тiльки заважае йому. Зараз Роско був одружений та займав вигiдне становище в спiльнотi Балтимора, тож жоден скандал, що корiннями сягав його родини, нiяким чином не мав права зруйнувати його репутацiю.

Бенджамiн, втративши популярнiсть серед молодих красунь та однокурсникiв, вiдчував себе самотнiм, не рахуючи того, що iнколи вiн перебував у компанii кiлькох п’ятнадцятирiчних хлопцiв, що жили по сусiдству. Думка про вступ до школи святого Мiдаса знову повернулася до нього.

– Скажи ж, – сказав вiн Роско одного дня, – я ж не раз нагадував тобi про те, що хочу пiти до пiдготовчоi школи.

– Гаразд, тодi iди, – коротко вiдповiв Роско.

Ця справа була йому неприемною, тож вiн хотiв би уникнути суперечок.

– Я не можу поiхати сам, – сказав Бенджамiн безпомiчно. Ти повинен мене привозити туди й забирати додому.

– У мене немае на це часу, – рiзко вигукнув Роско, очi якого звузилися й неприязно дивилися на батька. – Ба бiльше, – додав, – тобi краще закинути цю думку. Краще зупинитися вчасно. Краще, краще… – вiн затнувся, обличчя його почервонiло, поки вiн вимовляв цi слова, – тобi краще повернутися й почати все спочатку. Пiти iншим шляхом. Це перейшло всi межi, аби бути жартом. Бiльше не смiшно. Ти краще поводся пристойно!

Бенджамiн дивився на нього, й очi його були наповненi слiзьми.

– І, ще одна рiч, – продовжував Роско, – коли до нас приходять гостi, ти повинен називати мене дядьком, – не Роско, а «Дядько», зрозумiв? Це виглядае непристойно, коли п’ятнадцятирiчний хлопець звертаеться до мене як до однолiтка. Можливо, тобi краще завжди кликати мене «Дядьком», аби ти звик до цього.

І, кинувши рiзкий погляд на свого батька, Роско вiдвернувся…




10.


Пiсля закiнчення розмови Бенджамiн похмуро пiднявся догори й подивився на себе в дзеркало. Вiн не голився вже три мiсяцi, проте не змiг знайти нiчого на своему обличчi, окрiм ледь помiтного бiлявого пуху, котрий, здавалося, не потребуе втручання ззовнi. Коли вiн повернувся з Гарварду, Роско запропонував йому одягнути окуляри та накладати на щоки бакенбарди, i тодi, на одну хвильку, йому здалося, що комедiя його перших рокiв життя повертаеться. Та щоки пiд бакенбардами свербiли й, окрiм цього, йому було соромно iх носити. Вiн заплакав, i Роско неохоче зглянувся над ним.

Бенджамiн вiдкрив книгу хлопчачих iсторiй «Бойскаути в Бiмiнi Бей» й почав читати, проте вiн зрозумiв, що в його головi наполегливо кружляють думки про вiйну. Минулого мiсяця Америка приедналася до Союзу, а Бенджамiн вирiшив завербуватися до вiйська, та, на жаль, для цього потрiбно було мати хоча б шiстнадцять, а вiн виглядав молодшим. Та якби ж вiн сказав правду, – що йому п’ятдесят сiм рокiв, – його однаково не прийняли б.

Тут пролунав стукiт у дверi, з’явився дворецький i простягнув листа, адресованого мiстеру Бенджамiну Баттону, на якому в кутку була офiцiйна печатка. Той енергiйно розiрвав конверта й прочитав листа з насолодою. Його повiдомляли, що багатьох запасних офiцерiв, якi перебували на службi в армii пiд час Іспано-американськоi вiйни, можуть знову завербувати з пiдвищенням у чинi; у листi були прикрiпленi його уповноваження як генерала-бригадира армii Сполучених Штатiв та наказ про те, аби Бенджамiн негайно прибув до них.

Бенджамiн пiдскочив, тремтячи вiд нетерпiння. То було те, чого йому найбiльше хотiлося. Вiн схопив свою шапку й уже через десять хвилин зайшов у невеличку швейну майстерню на Чарльз-Стрiт. Невпевненим дискантом вiн попросив, аби з нього взяли мiрки для унiформи.

– Хочеш погратися в солдатика, синку? – буденно запитав швець.

Бенджамiн спалахнув.

– Слухайте, не ваша справа – що я хочу, – злiсно промовив. – Мое прiзвище – Баттон, я живу на Маунт-Вернон Плейс, так що можете не сумнiватися, що я заслуговую на це.

– Що ж, – сказав швець, сумнiваючись. – Не ти, так твiй батько, гадаю.

Із Бенджамiна зняли мiрки, i через тиждень форма була готовою. Найважчим за все було здобуття генеральських знакiв вiдмiнностi, тому що продавець невтомно запевняв Бенджамiна в тому, що емблема Н. Ц. С. Ф. виглядае нiчим не гiрше за iнших i е невiд’емним атрибутом веселощiв у грi.

Не повiдомивши Роско, однiеi ночi вiн таемно покинув будинок й потягом доiхав до вiйськового табору в Мосбi, штату Пiвнiчна Каролiна, де мав прийняти пiд свою егiду пiхотну бригаду. Пекучого квiтневого дня вiн пiдiйшов до входу табору, розплатився з водiем таксi, що привiз його з вокзалу, i звернувся до охоронця ворiт.

– Поклич когось, щоб вiднiс моi речi! – наказав вiн.

Охоронець глянув на нього з докором.

– Ви тiльки-но гляньте, – вiн зазначав, – а куди це ти, синку, зiбрався, одягнувши на себе генеральськi штучки?

Бенджамiн, ветеран Іспано-американськоi вiйни, напустився на нього з вогнем в очах, проте, на жаль, голос його змiнював частоти.

– Струнко! – намагався вiн прогримiти, вдихнувши повiтря – та раптом помiтив, як охоронець рiзко став навшпиньки й пiднiс рушницю вгору. Бенджамiн приховав посмiшку подяки, та, коли вiн глянув навкруги, його внутрiшне щастя згасло. Охоронець вiтав не його, а iмпозантного артилерiйського полковника, що наближався верхи на конi.

– Полковнику! – пронизливо крикнув Бенджамiн.

Полковник пiд’iхав ближче, натягнув вiжки, глянув на Бенджамiна, а очi його холодно замерехтiли.

– І хто цей хлопчик? – запитав вiн доброзичливо.

– Прокляття! Я тобi зараз покажу, що це за хлопчик! – вигукнув Бенджамiн несамовитим голосом. – Злiзай iз коня!

Полковник вибухнув смiхом.

– Вам потрiбен цей кiнь, генерале?

– Ось! – крикнув Бенджамiн знеможено. – Читайте!

І вiн кинув полковнику наказ про своi генеральськi уповноваження.

Полковник прочитав це, а його очi ледь не вистрибнули з черепних ям.

– Хто це тобi надiслав? – запитав вiн та засунув наказ у кишеню.

– Уряд, i ви швидко зможете в цьому переконатися.

– Зараз ти пройдеш зi мною, – сказав полковник; на обличчi вималювався вираз збентеження. – Я вiдведу тебе в головний штаб, там i розберемося. Пройдiмо за мною.

Полковник повернув до штабу, тримаючи коня за вiжки. У Бенджамiна не було вибору, тому вiн пiшов за ним, намагаючись зберiгати почуття самоповаги, тим часом, коли в душi кипiло бажання сувороi помсти. Проте помста не здiйснилася. Замiсть цього з’явився Роско, його син, котрий на другий день примчався iз Балтимора – злий та навiжений. Йому довелося кинути важливi справи й прилетiти сюди, аби забрати зi собою сльозливого генерала, уже без унiформи, додому.




11.


У 1920 роцi в Роско народилося перше немовля. Проте пiд час святкування з цього приводу нiхто не згадав, що маленький неохайний хлопчисько, рокiв десяти, той, що граеться бiля будинку з олов’яними солдатиками та дитячим цирком – дiдусь новонародженого.

Усiм, здавалося, подобалося це свiже, бадьоре обличчя, хоч i позначене ноткою незримоi печалi, але для Роско Баттона його присутнiсть була джерелом муки. Якби сказати про це мовою поколiння Роско, то вiн описав би такi справи як «нерацiональнi».

Вiн вважав, що батько, вiдмовляючись вiрити у свое «шiстдесятирiччя», не поводиться так, як «чоловiк стиглоi кровi», – Роско обожнював цей вираз, – а як хворобливий дикун. Звiсно, коли вiн думав про такi матерii бiльше, анiж годину, то це доводило його до божевiлля. Роско вiрив, що енергiйнi люди довго залишаються молодими, проте все мае свою межу, i тепер вона була порушена… порушена… порушена «нерацiональним» чином. До цього висновку дiйшов Роско.

Пройшло п’ять рокiв, i маленький син Роско достатньо пiдрiс, аби гратися з невеличким Бенджамiном пiд наглядом однiеi няньки. Одного дня Роско вiддав iх одночасно до дитячого садка, i Бенджамiн зрозумiв, що гра з маленькими смужками кольорового паперу, вироблення кошикiв i ланцюжкiв та малювання загадкових прекрасних узорiв – найзахопливiшi заняття на свiтi. Якось вiн нечемно поводився, тому його поставили в куток, i вiн заплакав, проте зазвичай йому було весело у свiтлiй, залитiй сонцем кiмнатi, в якiй добра рука мiсiс Бейлi деколи торкалася його скуйовдженого волосся.

Через рiк син Роско пiшов у перший клас, а Бенджамiн залишився в садочку. Вiн був надзвичайно щасливий. Інколи, коли iншi малюки говорили про те, ким вони хочуть бути, як виростуть, похмура тiнь перебiгала по його лицi, i вiн своiм дитячим розумом усвiдомлював, що е речi, про якi вiн розказати вже не зможе.

Днi монотонно розчинялися. Уже третiй рiк вiн ходив у дитячий садок, та тепер Бенджамiн був занадто малий, аби бавитися з паперовими смужками. Вiн плакав, бо iншi хлопчики були бiльшi за нього i вiн боявся iх. Вихователька щось йому говорила, та, хоча вiн i намагався щось зрозумiти, у нього не виходило.

Його забрали з дитячого садка. Нянька Нана, у своiй накрохмаленiй сукнi в смужку, стала центром його крихiтного свiту. Сонячними днями вони гуляли парком; Нана вказувала на велике сiре чудовисько й говорила: «Слон», а Бенджамiн повторював це слово за нею, i, коли ввечерi його готували до сну, вiн вголос повторював iй знову й знову: «Слон, слон, слон». Деколи Нана дозволяла йому пострибати на лiжку, i це було дуже весело, тому що, якщо залiзти на нього з розмаху, воно тебе вiдкине, а якщо ти кажеш: «А» поки стрибаеш, то голос дуже цiкаво вiбруе.

Вiн любив брати велику тростину, що стояла бiля вiшалки з капелюхами, i бiгати навколо, б’ючи крiсла й столи й при цьому вигукуючи: «Бах-бах-бах». Коли приходили гостi, старшi дами сюсюкалися з ним, i це було йому приемно, а молодi намагалися поцiлувати його, та вiн iз нудьгою корився цьому. Коли довгий день закiнчувався о п’ятiй годинi, вiн пiднiмався нагору з Наною та отримував порцiю вiвсянки чи iншоi кашi з ложечки.

У його дитячих снах не було бурхливих згадок; вiн не пам’ятав анi про мужнi роки в коледжi, анi про вогненнi роки спокус, коли вiн хвилював серця багатьох дiвчат. Для нього iснувала лише бiлоснiжна, безпечна колиска, Нана, людина, що iнколи приходила й дивилася на нього, та величезна оранжева кулька, на яку перед сном вказувала Нана й говорила: «Сонце». Коли воно заходило, вiн уже спокiйно спав, i не було снiв, не було жодних снiв, якi б його переслiдували.

Минуле – як вiн вiв своiх воякiв штурмувати Сан-Хуан Хiлл; як прожив першi роки пiсля весiлля, працюючи до лiтнiх сутiнкiв у втомливому мiстi заради юноi Хiльдегарди, яку кохав; як ще перед тим сидiв до пiзньоi ночi, насолоджуючись сигарою разом зi своiм дiдусем, у ветхо-похмурому будинку на Монро Стрiт – усе те зникло з його пам’ятi, подiбно миттевому сну та так, нiби цього й нiколи не було. Вiн не пам’ятав нiчого.

Вiн навiть не знав, яким було молоко, яким його тiльки-но нагодували, не помiчав, як проходили днi, – iснувала лише колисочка та така знайома присутнiсть Нани. А потiм вiн забув про все. Коли хотiв iсти, то лише плакав – та й по всьому. Вiн ще дихав крiзь ночi й днi, що топилися одне за одним, вiн налякано слухав м’якi бурмотання й буркотiння, що лунали зверху, i слабким чуттям розрiзняв запахи, свiтло та тiнi.

Потiм настала цiлковита темрява. Бiла колисочка й похмурi лиця, що висiли над ним, теплий, солодкий аромат молока – усе те назавжди розчинилося у вiчностi.




Коштовний камiнь завбiльшки з готель «Рiц»





1.


Джон Т. Енгер належав до сiм’i, яка була вже добре знаною протягом декiлькох поколiнь у Гадесi – маленькому мiстечку, розташованому над рiчкою Мiссiсiпi. Батько Джона в гарячих дебатах рiк за роком ставав чемпiоном серед аматорiв-гравцiв у гольф; мiсiс Енгер iз виразом «вiд коробок до лiжечок» славилася своiми полiтичними промовами; а молодий Джон Т. Енгер, якому тiльки-но виповнилося шiстнадцять, перетанцював усi останнi нью-йоркськi танцi ще до того, як змiнив короткi штани на брюки. І тепер вiн покидав рiдний дiм – ще й на тривалий час. Поклонiння перед освiтою в Новiй Англii отруювало всi провiнцiйнi мiстечка, щорiчно забирало найрозумнiших молодикiв, а тепер заволодiло й батьками Джона. Їхнiй син повинен навчатися в школi святого Мiдаса, поблизу Бостона, а Гадес – надто малий, аби виховувати iхнього любого й обдарованого сина.

Якщо ви коли-небудь були в Гадесi, то вам вiдомо, що назви найсучаснiших пiдготовчих шкiл та коледжiв нiчого не значать для жителiв мiстечка. Мешканцi мiста зовсiм не знають про свiт, в якому iснують, хоч i роблять вигляд, нiби розумiються в модi, манерах та лiтературних смаках, та все це – викривленi чутки; i, якщо певний святковий захiд у Гадесi вважаеться вишуканим, то для чиказькоi м’ясноi принцеси вiн залишиться «можливо, трiшечки пiсним».

Джон Т. Енгер уже майже виiжджав iз дому. Мiсiс Енгер, iз властиво нестримною материнською чутливiстю, до трiску наповнила його валiзи лляними костюмами та електричними вентиляторами, а мiстер Енгер вручив синовi азбестовий гаманець, що рвався вiд значноi кiлькостi грошей.

– Пам’ятай, тобi тут завжди радi, – сказав вiн. – Можеш не сумнiватися, що родинне вогнище завжди горiтиме для тебе.

– Я знаю, – хрипко вiдказав Джон.

– Не забувай – хто ти та звiдки прийшов, – пишаючись, продовжував батько, – i ти не зможеш вчинити нiякоi шкоди, бо ти – Енгер iз Гадеса.

Тож юнак та старий чоловiк потисли руки один одному, i Джон вийшов iз дому, ледь стримуючи сльози. Через десять хвилин вiн перейшов межу мiста й зупинився, аби востанне глянути назад. Консервативне вiкторiанське кредо над воротами здавалося йому вдивовижу привабливим. Його батько час вiд часу намагався змiнити його на щось бiльш енергiйне та жваве на кшталт: «У Гадесi – Твое Майбутне», чи простiше «Запрошуемо» та викарбувати надпис над зображенням сердечного рукостискання у свiтлi електричних ламп. Старе кредо, на думку мiстера Едгера, справляло депресивне враження, та зараз…

Тож перед тим, як рiшуче повернути свое обличчя до мети, Джон кинув прощальний погляд, i в цей момент йому здалося, що проти неба вогнi Гадеса – повнi теплоi та пристрасноi краси.

Школа святого Мiдаса розташована недалечко вiд Бостона, на «роллс-ройсi» туди можна добратися за пiвгодини. Точноi вiдстанi не знае нiхто, бо хiба що Джон Т. Енгер прибув туди в такому авто. Школа святого Мiдаса – найдорожча та найбiльш привiлейована пiдготовча школа для хлопцiв у цiлому свiтi.

Першi два роки навчання для Джона пройшли успiшно. Батьки всiх юнакiв були «валютними королями», тож Джон проводив лiтнi канiкули на дорогих курортах. Поки всi хлопцi, яких вiн вiдвiдав, здавалися йому не схожими один на одного, то iхнi батьки були всi однаковими, i своiм юнацьким розумом вiн намагався збагнути, у чому причина такоi тотожностi. Коли вiн розповiдав iм про свою домiвку, вони весело питали: «Там дуже спекотно?», тодi Джон натягав на обличчя ледь помiтну копiю усмiшки й вiдповiдав: «Авжеж, достатньо». Його вiдповiдi були б щирiшими, якби не кожен запитував про це, а ще разом iз тим питанням чергувалося наступне: «Достатньо вам цiеi спеки?», яке вiн ненавидiв ще бiльше.

Посеред другого року навчання в класi Джона з’явився спокiйний, привабливий хлопчик – Персi Вашингтон. Новоприбулий мав вишуканi манери та хороший одяг, що було винятковим явищем навiть для школи святого Мiдаса, та, проте, деякi невiдомi причини тримали його осторонь вiд iнших хлопцiв. Єдиним приятелем для нього став Джон Т. Енгер, та навiть iз ним вiн був не цiлком вiдкритим та уникав розмов про домiвку та родину. Те, що вiн багатий, було зрозумiло й без слiв, та окрiм своiх гiпотез, Джон бiльше нiчого не знав про товариша, тому, коли Персi запросив його провести лiто в нього «На Заходi», Енгер, очiкуючи, що його допитливiсть буде щедро винагороджена, погодився без вагань.

Вперше, коли вони опинилися в потягу, Персi, зрештою, став балакучим. Одного дня, коли вони обiдали у вагонi-ресторанi й говорили про недосконалi характери хлопцiв зi школи, Персi раптом змiнив свiй тон й зробив рiзке зауваження:

– Мiй батько, – сказав вiн, – найбагатша людина свiту.

– Ого, – ввiчливо вигукнув Джон. Вiн не мiг вигадати жодноi iншоi вiдповiдi на таке впевнене твердження. Вiн подумав, що добре було б сказати: «Це надзвичайно прекрасно», та фраза прозвучала б якось фальшиво, i тут iз нього ледь не вилетiло: «Дiйсно?», та вiн стримався, так як Персi мiг неправильно його зрозумiти. А такi приголомшливi твердження навряд чи вимагали питань.

– Надмiру, найбагатший, – повторив Персi.

– Я прочитав у «Свiтовому альманасi», – почав вiн, – що в Америцi е один чоловiк, рiвень доходу за рiк якого перевищуе п’ять мiльйонiв, та чотири, що за рiк мають бiльше, анiж три, та…

– Це майже дещиця, – губи Персi напiвскривилися у зневазi. – Дешевi капiталiсти, дрiбна фiнансова сушка, жалюгiднi купцi та кредитори. Мiй батько змiг би купити iх за пiвцiни, i нiхто б цього й не помiтив.

– Та як йому вдаеться…

– Не рееструвати свiй податок на прибуток? Та легко. Вiн його просто не сплачуе. Зрештою, можливо, якийсь мiзерний вiдсоток, що зовсiм не вiдповiдае його щорiчному доходу.

– Вiн дiйсно багата людина, – легко сказав Джон. – Я радий. Люблю заможних людей. Чим багатший, тим i кращий, – вираз пристрасноi щиростi з’явився на його похмурому обличчi. – Минулого Великодня я гостював у Шнлiцер-Мерфi. У Вiван Шнлiцер-Мерфi е рубiни, завбiльшки з куряче яйце, та сапфiри, схожi на кулi з внутрiшнiми вогнями…

– Я люблю коштовностi, – жваво погодився Персi. – Звiсно, я не хотiв, аби в школi про це знали, проте в мене е власна колекцiя, котру я збирав замiсть марок.

– І дiаманти, – енергiйно продовжував Джон. – У Шнлiцер-Мерфi е такi великi дiаманти, як волоськi горiхи.

– Це – дрiб’язок, – Персi нахилився вперед й знизив голос до шепоту. – Абсолютно нiщо. Мiй батько володiе дiамантом бiльшим, анiж готель Рiц.




2.


Сонце Монтани лежало помiж двох гiр, як гiгантський набряк, темнi артерii якого отруювали небо. На неосяжнiй пiднебеснiй вiдстанi причаiлося мiстечко Фiш – маленьке, понуре та давним-давно забуте. Люди казали, що в цьому мiстечку жило дванадцятеро темних й загадкових душ, яких породила на свiт якась таемна всюдисуща сила. Вони вже давно стали окремою расою, цi дванадцятеро в мiстечку Фiш, i, як деякi види, що були зачатi несвiдомою природою, були нею ж i вкинутi у свiт для боротьби та вимирання.

З-пiд фiолетового набряку, там, на горизонтi, ланцюгом пiдкрадалися дванадцятеро рухливих вогнiв, що позбавили землю пустки, i дванадцятеро душ Фiша зiбралися в нiшi залiзничноi станцii, як марево, аби глянути на семигодинний трансконтинентальний експрес iз Чикаго. Приблизно шiсть разiв на рiк трансконтинентальний експрес, нiби за невiдомим наказом, зупинявся бiля мiстечка Фiш, i тодi з потяга вилiзав силует чи два, вмiщався на вiзок, що з’являвся з сутiнок й вiд’iжджав у бiк жилавого заходу. Спостереження за цим безглуздим й абсурдним явищем для духiв Фiша перетворилося на ритуальну дiю. Дивитися – i бiльш нiчого; жодна жива думка не змушувала iх дивуватися чи роздумувати над релiгiйнiстю цих мiстичних вiдвiдувань. Та духи Фiша були по той бiк релiгii, – навiть найсмiливiшi та найбiльш неприборканi доктрини християнства не змогли закрiпитися на голiй скелi, – тут не було жертовника, священика чи жертви; лише кожного разу, о сьомiй – тихi зiбрання в нiшi залiзничноi станцii, братство, що пiднiмало вгору молитву туги, блiдого здивування.

Червневого надвечiр’я Великий Провiдник, якому поклонялися жителi мiстечка, – жителi, якi не мислили свого життя без вибору небесного наставника, – постановив, що о сьомiй годинi в мiстечку Фiш цей потяг скине людський (чи не людський) вантаж. Пройшло двi хвилини по сьомiй, i Персi Вашингтон та Джон Т. Енгер висадилися з вагона, швидко пройшли повз зачарованi, широко розкритi гарячковi очi дванадцятьох душ Фiша, залiзли у вiзок, що, очевидно, з’явився нiзвiдки, i поiхали геть.

Через пiвгодини, коли сутiнки згорнулися в темряву, мовчазний негр, що правив вiжками, гукнув незрозумiлому силуету, що рухався попереду. У вiдповiдь на крик ця тiнь направила на них блискучий диск, що вдивлявся на них отруйним поглядом бездонноi ночi. Вони пiд’iжджали ближче, i Джон швидко зрозумiв, що це – задне свiтло величезного автомобiля, найбiльшого та найчарiвнiшого за всi автомобiлi, якi вiн коли-небудь бачив. Корпус його з блискучого металу – багатший, анiж нiкель й свiтлiший, нiж срiбло, втулка колiс – оббита мерехтливими зеленими й жовтими геометричними фiгурами. Джон не наважився розгадати, чи це було скло, чи коштовнi каменi.

Два негри, одягненi в блискучi лiвреi, якi можна було побачити лише на картинах королiвськоi процесii в Лондонi, виструнчились бiля автомобiля й привiтали двох юнакiв, котрi висадилися з вiзка, незрозумiлою мовою, яку гiсть не зрозумiв би, та яка, здавалося, е вiдокремленою гiлкою пiвденноафриканського дiалекту.

– Заходь, – сказав Персi своему другу, коли iхнi валiзи закинули на чорний дах лiмузину. – Вибач, що тобi довелося iхати в цьому вiзку, проте, сам знаеш, це авто не мають бачити пасажири потяга чи нещаснi жителi-селюки Фiша.

– Чорт забери! Яка краля! – вигукнув Джон, побачивши iнтер’ер автомобiля.

Оббивка складалася з численних, витончених гобеленiв, затканих шовком, зшитих коштовностями та прикрасами, що слугували фоном для золотоi парчi. Двое крiсел, в якi блаженно осiли хлопцi, були покритi тканиною, що нагадувала оксамит, проте здавалася пошитою з незлiченних кольорових кiнчикiв пiр’я страуса.

– Яка ж бо краля! – захоплено вигукнув Джон ще раз.

– Та ну! – розсмiявся Персi. – Це старий мотлох, що використовуеться як фургон.

Вони вже спокiйно плинули серед темряви до розвалини мiж двох гiр.

– Ми будемо на мiсцi через пiвтори години, – сказав Персi, глянувши на годинника, – Мушу тебе запевнити, що ранiше ти нiколи не бачив такого, та й навряд чи побачиш.

Якби авто якоюсь мiрою могло би бути показником того, що Джон побачить, то вiн, звiсно, приготувався б до таких приголомшливих оглядин. Наiвна набожнiсть, в якiй жили жителi Гадеса, вимагала гарячого поклонiння й поваги до багатств, що було одним iз параграфiв до iхньоi вiри. Якби Джон вiдчув щось iнше замiсть слiпоi покори перед золотим iдолом, то його батьки вiдвернулися б вiд нього, звинувачуючи його в жахливому богохульствi.

Вони вже дiсталися западини мiж двох гiр i, в’iхавши сюди, вiдчули, що дорога стае бiльш кам’янистою.

– Якби сюди заглянув мiсяць, ти б побачив, що ми зараз – у глибокiй ущелинi, – сказав Персi, намагаючись пильно розгледiти краевиди. Вiн промовив декiлька слiв у мiкрофон, i лакей одразу ж включив прожектор; величезний промiнь прокотився пагорбами. – Бачиш, тут лише каменi. Звичайне авто розлетiлося б на шматки за якихось пiвгодини. Справдi, тут можна iхати лише в танку, якщо не знаеш дороги. Вiдчуваеш, зараз ми пiднiмаемося.

Шлях дiйсно круто йшов догори, i через декiлька хвилин, коли авто пiднялося на вершину, хлопцi вхопили блiдий проблиск мiсяця, що тiльки-но вирiс на горизонтi. Раптом автомобiль зупинився, i з темряви з’явилося декiлька фiгур – знову темношкiрi раби. Двох юнакiв ще раз привiтали тим малозрозумiлим дiалектом; потiм негри взялися до роботи навколо лiмузина, i в одну хвилину чотири величезних канати, що звисали згори, зачепили гачками втулки яскраво прикрашених колiс. Пiсля гучного «Хея-ях!» Джон вiдчув, що машина поволi пiднiмаеться з землi все вище, – вздовж найвищих скель з обох бокiв, – i вище допоки перед ним не вiдкрилася звивиста освiтлена мiсяцем долина, яка цiлковито вiдрiзнялася вiд щойно побачених громiздких скель. Тiльки з одного боку перед ними ще була скеля, та раптом усi вони щезли.

Було очевидно, що iх перенесли через надзвичайно гiгантський кам’яний клинок, що перекривав ущелину. Через хвилину вони вже опускалися вниз i врештi з легким стуком приземлилися на рiвну поверхню.

– Найгiрше – позаду, – сказав Персi, притуляючись до скла. – Залишилося всього-на-всього п’ять миль, i цей дворядний брусок до самого кiнця – наша дорога. Нашi володiння. Тут закiнчуються Сполученi Штати, як каже батько.

– Ми в Канадi?

– Нi. Ми в центрi Монтанських скель. Та зараз ти перебуваеш на тих п’яти квадратних милях, якi ще нiколи не були вимiрянi.

– Чому ж так? Вони забули про них?

– Нi, – сказав, всмiхаючись, Персi, – вони намагалися зробити це тричi. Першого разу дiд пiдкупив цiлий департамент штату, який займався такими вимiрами; наступного – для нього пiдробили офiцiйнi карти Сполучених Штатiв, що дозволило вiдстрочити термiн вимiру на п’ятнадцять рокiв. Останнiй раз був найважчий. Батько влаштував так, що iхнi компаси потрапили в сильне штучно створене магнiтне поле. За його замовленням був виготовлений комплект вимiрювальних iнструментiв iз мiзерно невловимим дефектом, а це давало змогу нашiй територii залишатися недоступною; зрештою, цi iнструменти замiнили на справжнi, тi, якими проводилося вимiрювання. Окрiм цього, довелося змiнити напрям рiчковоi течii та збудувати на ii берегах копiю мiстечка, яке всi бачать й думають, що це – мiсто, розташоване далi десятьма милями вздовж долини. Батька лякае лише одна рiч, – завершував вiн, – рiч, яку можна використати для того, аби нас вiднайти.

– І що це?

Персi прошепотiв:

– Аероплани, – видихнув вiн. Ми володiемо численною протиавiацiйною зброею, i дотепер у нас виходило справлятися з проблемою, хоча бували й смертельнi випадки, е чимало ув’язнених. Не те щоб це нас iз батьком хвилювало, знаеш, але таке засмучуе маму та дiвчат, тим бiльше, залишаеться ймовiрнiсть того, що одного разу ми з цим не впораемося.

Уривки й шматки ввiчливих шиншилових хмар у небесному сяйвi ковзали по зеленому мiсяцi, немов перламутровi шовки, що вилискують перед обличчям татарського хана. Джону здавалося, що зараз – день, i що над ним у повiтрi плавають юнаки, заливаючи його релiгiйними брошурами та медичними патентованими циркулярами, iз iхнiм посланням до зневiрених, ув’язнених скелями, селищ. Йому здавалося, що юнаки виглядають крiзь хмари й вдивляються, вдивляються в те, що там далi, що це за в’язниця, в яку посадять Джона. А що буде потiм? Чи будуть вони приреченi для приземлення якимось пiдступним пристроем, чи будуть мучитися патентованими брошурами й циркулярами аж до судного дня, чи, можливо, якщо втечуть iз пастки, то раптовий клубок диму й рiзкий вибух пошматованих небес скинуть iх, знесилених, до землi, що змусить впасти у вiдчай маму й сестер Персi. Джон струснув головою, i примара пустого смiху тихо виплила з-пiд його напiврозкритих губ. Який розпач там прихований? І яке доброчесне спаплюження чинить химерний король Крез? Що це за жахлива й золота мiстерiя?

Шиншиловi хмари пропливали повз. Нiч у Монтанi була такою свiтлою, як день. Цегляна дорога легко тулилася до величезних шин, що продовжували мерехтiти, як сяйво мiсячного озера. На хвильку вони опинилися в темрявi соснового гаю, що манив прохолодою та свiжо-гострим ароматом, потiм вони опинилися на широкiй алеi, що переходила в галявину, i вигук захоплення, що вирвався з уст Джона, одночасно пролунав разом iз лаконiчним виразом «Ми вже вдома» Персi.

Освiтлений вогнями зiрок, витончений замок здiймався над берегами озера, перламутровим сяевом мармуру досягав середини прилеглоi гори, а потiм – розчинявся в травi, iдеальнiй симетрii, напiвпрозорiй жiночiй слабкостi й густiй темрявi соснового бору. Численнi вежi, чiткi узори похилих парапетiв, вирiзьблене диво безконечних жовтих вiкон у формi овалу, семикутника й трикутника золотого свiтла, тремтлива нiжнiсть перехресних площин iз блискучих зiрок й голубих тiней – завiбрували одним музичним акордом всерединi Джона. На верхiвцi однiеi iз веж, найвищоi, наймасивнiшоi, якийсь механiзм зовнiшнього свiтла створював ефект мiнливого казкового королiвства – i Джон зi захопленням дивився вгору, а звiдти, у пишнотi рококо, випиналися звуки слабких млявих скрипок, яких ранiше вiн нiколи ще не чув. За мить автомобiль зупинився перед високими мармуровими сходами, навколо яких нiчне повiтря втягувало духмянi аромати квiток. На верхньому майданчику безшумно розкрилися масивнi дверi, бурштинове свiтло залило темряву, вимальовуючи витончений силует, i жiнка з високо пiдiбраним волоссям вийшла назустрiч, простягаючи до них руки.

– Мамо, – сказав Персi, – познайомся. Це мiй друг, Джон Енгер iз Гадеса.

Пiсля цього Джон згадував ту першу нiч з ii приголомшливими, численними кольорами, швидкими чуттевими враженнями, музикою нiжних голосiв, сповнених любовi, iз ii бентежною мовою, мерехтiнням та тiнями, iз тими рухами й обличчями. Там був свiтловолосий чоловiк, що стояв i пив напiй iз криштального наперстка на золотому стеблi, напiй, що переливався яскравiше, анiж барви веселки. Там була дiвчина з квiтковим обличчям, одягнена, як Титанiя – iз вплетеними у волосся смарагдами. Там була кiмната, де стiни з суцiльного, м’якого золота пiддавалися силi його рук, i була кiмната, схожа до уявлень Платона про таемну в’язницю: стеля, пiдлога, стiни – усе було оздоблене мiцною товщиною алмазiв, камiнням рiзноi товщини та форми, так що освiчена високими фiолетовими лампами по кутках кiмната слiпила очi бiлим блиском, який зрiвняеться лише з сяйвом, яке iснуе за межами людського бажання та мрiй.

Юнаки бродили лабiринтами цих кiмнат. Інколи пiдлога пiд iхнiми ногами спалахувала дiамантовими узорами, пiдсвiченими знизу, що варварськи суперечили одне одному, i вiдтiнками пастельно-нiжними, i вiдтiнками бiлоснiжноi цнотливостi, або ж витонченими й заплутаними кольорами мозаiки, яку вивезли з мечетi Адрiатичного моря. Інколи пiд товстим шаром кришталю шалено кружляла смарагдова чи голуба вода, наповнена кольоровими рибками й широкими веселковими водоростями. Потiм вони ступали по хутрi рiзноманiтноi текстури чи коридорами кольору блiдоi слоновоi кiстки, безперервно, нiбито пiдлога була вирiзана з гiгантського бивня часiв вимерлих динозаврiв до зародження людства.

Раптом – туманний перехiд, i вони опинилися в iдальнi, де кожна тарiлка складаласяз з двох майже непомiтних шарiв твердого алмазу, мiж яких загадковим чином був вставлений смарагд – вирiзаний шматочок зеленого повiтря. Музика, простора й ненав’язлива, лилася далекими коридорами – крiсло, на якому сидiв Джон, крилате й пiдступно вигнуте для його спини, здавалося, поглинуло й перемогло його, як тiльки той випив першу склянку портвейну. Вiн намагався сонно вiдповiдати на питання, що ставили йому, та м’ятежна розкiш, що вхопила його тiло, пiдсилювала вiдчуття сонливостi: коштовностi, тканини, вина, метали – розпливалися перед очима солодким туманом…

– Так, – вiдповiдав вiн, намагаючись бути ввiчливим, – там дiйсно достатньо спекотно.

Вiн спромiгся додати до вiдповiдi примарну усмiшку; потiм, без жодного руху опору, здавалося, виплив геть, залишаючи холодний десерт, як рожеву мрiю… Його здолав сон.

Коли вiн прокинувся, то знав, що пройшло декiлька годин. Вiн був у величезнiй кiмнатi, стiни якоi – виробленi з чорного дерева, тьмяне освiтлення було надто слабким i надто невловимим, аби називатися свiтлом. Молодий господар стояв бiля нього.

– Ти заснув одразу ж за вечерею, – сказав Персi. – Я теж ледь не заснув – це неначе подарунок розкошi пiсля важкого року навчання. Прислуга переодягла й помила тебе, поки ти спав.

– Це лiжко, чи хмари? – зiтхнув Джон. – Персi, Персi, перед тим, як ти пiдеш, я б хотiв вибачитися.

– За що?

– За те, що сумнiвався, коли ти сказав, що володiеш таким величезним алмазом, як готель «Рiц».

Персi посмiхнувся.

– Я так i знав, що ти менi не повiриш. Це гора, ти розумiеш?

– Яка гора?

– Гора, на якiй здiймаеться замок. Гора як така не надто велика. Та, якщо не рахувати приблизно п’ятнадцяти метрiв дерену й гравiю, то нижче – суцiльний алмаз. Один суцiльний камiнь об’емом кубiчноi милi без жодноi трiщини. Ти мене слухаеш? Скажи щось…

Та Джон Т. Енгер знову заснув.




3.


Ранок. Як тiльки вiн прокинувся, то вiдчув ще крiзь легку сонливiсть, що iз появою сонячного промiння кiмната раптом стала щiльнiшою. Панель iз чорного дерева однiеi зi стiн вiд’iхала убiк, вiдкриваючи шлях свiтлу й залишаючи його опочивальню напiввiдкриту до нового дня. Великий негр у бiлiй унiформi стояв бiля його лiжка.

– Доброго вечора, – простогнав Джон, намагаючись вивести свою голову з диких тенет.

– Доброго ранку, сер. Ви готовi прийняти ванну, сер? Ох, не пiднiмайтеся, я покладу вас сам, але потрiбно, аби ви розстебнули пiжаму. От i все. Щиро вдячний, сер.

Джон тихо лежав, поки з нього знiмали пiжаму – вiн був задоволений та вражений; вiн очiкував, що цей турботливий чорний Гаргантюа понесе його, як дитятко, на руках, та нiчого подiбного не трапилося; вiн раптом вiдчув, що лiжко трохи нахилилося i його, наляканого, почало нести в напрямку стiни, та, дiставшись туди, драпiрування розступилося й ще приблизно два метри його котило по ворсистому нахилу, а вже пiсля того – нiжно вкинуло до води, температура якоi вiдповiдала температурi тiла.

Вiн подивився назад. Дорiжка, по якiй вiн скотився, беззвучно згорнулася назад. Його перенесли в iншi покоi, i вiн сидiв в осiлiй ваннi так, що його голова була трохи вище, анiж пiдлога. Навколо стiн кiмнати, бокiв i дна самоi ванни розташовувався голубий акварiум, i, дивлячись крiзь кристальну поверхню, на якiй вiн сидiв, Джон бачив рухливих рибок серед бурштинових вогнiв. Тi байдуже ковзали навiть повз витягнутi ноги, бо були вiдокремленi вiд нього шаром кришталю. Над головою крiзь зеленувато-морське скло спускалося свiтло.

– Я гадаю, сер, сьогоднi зранку вам сподобаеться гаряча рожева вода з пiнним кремом, i, можливо, холодна соляна вода на завершення процедури.

Негр стояв поруч iз ним.

– Гаразд, – погодився Джон, безглуздо посмiхаючись, – як вам завгодно.

Йому здавалося, що iдея замовлення ванни за власним мiзерним смаком е надто педантичною, i навiть жалюгiдною.

Негр натиснув кнопку, i теплий дощ полився, нiби з небес, проте насправдi через секунду Джон зрозумiв, що це був своерiдний механiзм фонтана, розташованого бiля нього. Вода перетворилася на свiтло-рожеву, i струменi рiдкого мила бризнули з чотирьох мiнiатюрних голiв моржа, розташованих по кутках ванни. Через хвилину дюжина маленьких весел-колiс, закрiплених по боках купелi, спiнили сумiш в яскраву веселку рожевоi пiни, яка лагiдно, зi смачним блиском, нiжно окутала його, вибухаючи сонячними, рожевими бульбашками.

– Можна включити проектувальний апарат, сер? – шанобливо запропонував темношкiрий. – Сьогоднi тут е хороша одночастинна комедiя, а, якщо бажаете, можу швидко вкласти туди шматок серйозного фiльму.

– Нi, дякую, – вiдповiв Джон ввiчливо, проте твердо. Вiн аж надто насолоджувався ванною, аби бажати якогось iншого втручання. Проте воно прийшло. Через хвилину вiн вже захоплено прислухався до звукiв флейт, що долинали нiзвiдки, флейт, що стiкали мелодiею водоспаду, прохолодного й зеленого, як ця кiмната. На iхньому фонi звучало пiнисте пiкколо, гра якого була трепетнiшою, анiж мереживо пiни, що огортала й чарувала його.

Опiсля холодноi соляноi води й бадьорого, свiжого душу, його окутали махровим халатом i, на канапi, покритою такою ж тканиною, тiло його втирали олiями, спиртом й прянощами. Потiм його посадили в чутливе крiсло, поголили й зробили зачiску.

– Мiстер Персi чекае у вашiй вiтальнi, – сказав негр, коли всi дii були завершенi. – Мене звати Гiгсум, сер. У моi обов’язки входить догляд за мiстером Енгером щоранку.

Джон вийшов у жваву, освiтлену сонцем вiтальню, де на нього чекав снiданок та Персi, одягнений в розкiшнi бiлi бриджi. Вiн курив, сидячи в м’якому крiслi.




4.


Ось iсторiя сiм’i Вашингтонiв, яку Персi накидав Джоновi за снiданком.

Батько теперiшнього мiстера Вашингтона був вiрджинцем, прямим нащадком Джорджа Вашингтона i лордом Балтимор. Громадянську вiйну вiн закiнчив у чинi двадцятип’ятилiтнього полковника, що мав негiдну плантацiю й тисячу доларiв золотом.

Фiц-Норман Колпелер Вашингтон, як насправдi звали молодого полковника, вирiшив передати маеток молодшому братовi, а сам – вирушити на Захiд. Вiн вiдiбрав два десятки найвiрнiших рабiв, якi, звiсно, поклонялися йому, i купив двадцять п’ять квиткiв на Захiд, де мав намiр придбати землю на iмена рабiв i завести ранчо з вiвцями та рогатою худобою.

Вiн пробув у Монтанi менше нiж мiсяць, а справи його, звiсно, не покращилися, та вiн наткнувся на грандiозне вiдкриття. Якось вiн поiхав у гори й загубився там, i, блукаючи цiлий день, вiдчув несамовитий голод. Прадiд не взяв зi собою зброi, тому погнався за бiлкою голiруч, i, переслiдуючи ii, помiтив, що вона несе щось яскраве в ротi. Перед тим, як зникнути в дуплi, (бо Велике Пророцтво було проти того, аби бiлкою втамовували голод) вона впустила свою ношу. Фiц-Норман присiв на землю, аби обдумати свое становище, та раптом його очi помiтили щось блискуче на травi. Через десять секунд вiн остаточно втратив апетит, проте заробив сто тисяч доларiв. Бiлка, що з тривожною наполегливiстю вiдмовлялася перетворюватися в iжу, зробила йому величезний подарунок у виглядi iдеального дiаманта.

Пiзньоi ночi вiн дiстався до табору, а через дванадцять годин всi його раби повернулися до дупла тiеi бiлки й шалено копали схил, що мiстився бiля ii житла. Фiц-Норман сказав iм, що вiдкрив тут склад штучних дiамантiв, й оскiльки жоден iз них нiколи не бачив дорогоцiнного каменя, вони безсумнiвно повiрили йому. Коли вiн усвiдомив усе значення такоi знахiдки, то був вражений. Уся гора була суцiльним дiамантом. Нiчого iншого, окрiм твердого дiаманту. Вiн наповнив чотири сiдлових мiшки блискучими зразками й на конi помчався в Сент-Пол. Там йому вдалося збути пiвдюжини маленьких дiамантiв, та коли вiн показав свiй великий камiнець, комiрник зомлiв, а Фiца-Нормана арештували як порушника громадського спокою. Вiн втiк з в’язницi й сiв у потяг до Нью-Йорка, де продав кiлька середнiх камiнцiв й отримав за них приблизно двiстi тисяч доларiв золотом. Та продемонструвати iншi винятковi коштовностi вiн не наважився й вирiшив покинути Нью-Йорк – якраз вчасно. Всеохопне збудження запанувало в ювелiрних колах, що викликане було не стiльки розмiрами дiамантiв, скiльки загадковим джерелом iхньоi появи в мiстi. Ходили дикi плiтки, що дiамантовi жили виявлено в горах Кетскiл, на береговiй лiнii Джерсi, на Лонг-Айлендi, пiд Вашингтон-сквер. Із Нью-Йорка почали щогодинно вiдходити потяги, якi прямували в такi примiськi Ельдорадо й були повнiстю набитi чоловiками з кирками й лопатами. А тим часом молодий Фiц-Норман повертався до Монтани.

До кiнця наступного тижня вiн вимiряв, що дiамант у горi приблизно дорiвнював усiм iншим дiамантам, iснування яких було вiдоме на свiтi. Проте оцiнити його шляхом звичайних розрахункiв було неможливо, оскiльки вiн був суцiльним, i якби вiн запропонував його на продаж, то це не лише б викликало кризу на свiтовому ринку, а й при умовi, що цiна росла б так, як зазвичай, залежно вiд величини каменю, в арифметичнiй прогресii – у свiтi не вистачило б золота, аби купити й десяту частину дiамантовоi гори. Та й що робити з алмазом такоi величини?

Це становище було чарiвно безпомiчним. З одного боку, вiн був найбагатшою людиною, та все ж, хiба йому нiчого не належало? Якби його таемниця розкрилася, то невiдомо, до яких заходiв вдався би уряд, аби запобiгти краху на золотому й коштовному ринках. Вони могли негайно забрати заявку й установити монополiю.

Вибору не було. Вiн повинен таемно продавати свою гору. Вiн послав на Пiвнiч за своiм молодшим братом i поставив його наглядачем над рабами, якi навiть не пiдозрювали, що рабство вже скасували. Аби iх запевнити, вiн прочитав iм власноруч створений наказ, в якому повiдомлялося, що генерал Форрест реорганiзував розколену армiю Пiвдня й завдав нищiвноi поразки мешканцям Пiвночi в однiй детально спланованiй битвi. Негри наiвно йому повiрили. Вони дiйшли висновку, що така декларацiя е хорошим знаком й негайно виконали своi примiтивнi обряди.

Фiц-Норман вiдправився закордон, маючи при собi сто тисяч доларiв й двi валiзи, наповненi невiдшлiфованими дiамантами рiзних видiв. Вiн вiдплив до Росii на китайськiй джонцi й через шiсть мiсяцiв пiсля того, як покинув Монтану, опинився в Санкт-Петербурзi. Вiн винайняв непомiтну квартирку й одразу ж викликав придворного ювелiра, повiдомляючи, що мае дiаманта для самого царя. Вiн прожив у Санкт-Петербурзi два тижнi, постiйно перебуваючи в небезпецi та можливостi бути вбитим, часто перебираючись з одного житла в iнше. За весь час перебування в росiйськiй столицi вiн вiдвiдав своi скринi всього-на-всього три чи чотири рази.

Його ледве вiдпустили в Індiю, проте вiн був змушений дати клятву повернутися через рiк, маючи при собi ще бiльшi й чарiвнiшi дiаманти. Та перед тим, як вiн поiхав, придворний скарбничий поклав для нього в американськi банки п’ятнадцять мiльйонiв доларiв – на чотири вигаданих ним псевдонiми.

Вiн повернувся до Америки в 1868 роцi, подорожуючи понад два роки. Предок вiдвiдав столицi двадцяти двох краiн i розмовляв iз п’ятьма iмператорами, одинадцятьма королями, трьома принцами, шахом, ханом та султаном. До того часу Фiц-Норман оцiнював своi статки сумою в один мiльярд доларiв. Лиш одна причина заважала йому повнiстю розкрити таемницю. Варто було якомусь великому дiаманту з’явитися в центрi уваги публiки на тиждень, люди починали створювати скандали, любовнi перипетii, революцii та вiйни, що залишалися нерозв’язаними ще з часiв першоi Вавилонськоi iмперii.

З 1870-го й аж до його смертi, що наступила в 1900-му роцi, життя Фiц-Нормана Вашингтона стало епiчною поемою, писаною золотим пером. Були й, звiсно, незначнi подii: вiн ухилявся вiд топографiчних вимiрювань, одружився з однiею ледi-вiрджинкою, з якою виховав единого сина; а ще серiя нещасливих обставин просто змусила його до вбивства рiдного брата, доленосна звичка якого напиватися до нерозсудливоi маячнi кiлька разiв загрожувала iхнiй безпецi. Та, у цiлому, лише декiлька смертей заплямували цi щасливi роки багатства й прогресу.

Незадовго до смертi вiн змiнив свою полiтику, i все свое величезне багатство, окрiм, хiба що, кiлькох мiльйонiв доларiв, використав на купiвлю гуртом рiдкiсних металiв, якi й помiстив у безпечнi сховища банкiв по цiлому свiту, зарееструвавши iх як антикварнi дрiбнички. Його син, Бреддок Тарлтон Вашингтон доклав до цiеi справи ще бiльшого розмаху. Метали були переплавленi в найрiдкiснiший iз хiмiчних елементiв – радiй, так що еквiвалент мiльярда доларiв помiстився золотом у скриньку не бiльшу вiд коробки сигар.

Коли пiсля смертi Фiца-Нормана минуло три роки, його син, Бреддок вирiшив згорнути справу батька. Спадок, що вони разом iз батьком перейняли вiд гори, ще не пiддавався точному обчисленню. Вiн вiв записну книжку, де шифрував приблизну кiлькiсть радiю в кожному з тисячi банкiв та, опiкуючись ними, реестрував прiзвища, пiд якими зберiгався цей статок. Потiм вiн зробив дуже просту рiч – запечатав джерело отримання коштовностей.

Вiн просто його закрив. Те, що подарувала гора, мало забезпечити незрiвнянну розкiш усiм майбутнiм поколiнням Вашингтонiв. Єдиною турботою тепер залишалося зберiгання таемницi, аби можлива панiка, що стосувалася такого вiдкриття, була придушена й, разом з усiма аукцiонерами свiту, не довела до повного зубожiння.

Такою була сiм’я, куди завiтав Джон Т. Енгер. Це була iсторiя, яку вiн почув зранку пiсля свого приiзду у вiтальнi зi срiблястими стiнами.




5.


Пiсля снiданку Джон вийшов через величезний мармуровий портал й iз цiкавiстю розглянув краевиди перед собою. Уся долина, вiд початку дiамантовоi гори до крутоi гранiтноi скелi в п’ятьох милях звiдси, видавала подих золотого серпанку, що бездiяльно завис над витонченими широкими газонами, озерами та садами. Тут i там скупчення в’язiв створювало делiкатну тiнь гаiв, що дивно вiдрiзнялося вiд мiцноi маси соснового лiсу, який утримував пагорби в лещатах смарагдово-голубоi темряви. Дивлячись на все це, Джон помiтив за пiвмилi вiд замку трьох молодих оленiв, якi самотньою шеренгою вийшли з однiеi зграi й iз грайливою незграбнiстю зникли в темно-смугастiй напiвсвiтлiй гущавинi. Джон не здивувався б, якби побачив фавна, що бiгае з сопiлкою серед дерев та намагаеться спiймати рожевощоку нiмфу з розкуйовдженим золотим волоссям, що мелькае мiж смарагдовим листям зеленi.

У такiй холоднокровнiй надii вiн спустився мармуровими сходами, порушуючи слабкий сон двох вiвчарок, що лежали внизу, i направився дорiжкою, викладеною бiлими й голубими цеглинками, здавалося, що веде в нiкуди.

Вiн перебував у станi блаженства. У цьому й проявляеться щастя й непридатнiсть молодостi – вона нiколи не може жити в теперiшньому, а завжди вимiрюе днi у власному блискучо-примарному майбутньому – у квiтах та золотi, дiвчатах та зiрках, якi тiльки залишаються прообразами й пророцтвами цiеi незрiвнянноi, недосяжноi юнацькоi мрii.

Джон плавно повернув за куток, де густi кущi троянд наповнювали повiтря важким ароматом, i перейшов через парк до дерев, пiд якими виднiвся клаптик моху. Вiн нiколи не лежав на моховi, тому хотiв перевiрити, чи справедливо використовують порiвняння з м’якiстю, коли говорять про мох. І тут вiн побачив дiвчину, що йшла по травi прямо до нього. Вона була наймилiшим створiнням, котре йому коли- небудь зустрiчалося.

Вона – одягнена в бiлу коротку сукню, що ледве прикривала ii колiна, та вiнок iз резеди, прикрашений голубими смужками сапфiру, що зв’язували ii волосся. Їi босi рожевi ноги розбризкували крапельки роси при ходьбi. Дiвчина була молодшою за Джона – не бiльше шiстнадцяти.

– Привiт, – нiжно сказала вона, – я – Кiсмiн.

Та для Джона вона була вже чимось бiльшим, анiж Кiсмiн. Вiн пiдiйшов до неi обережно, важко ступаючи, аби не натрапити на ii босi ступнi.

– Ти ще мене не бачив, – вимовив ii лагiдний голос. Їi голубi очi додали: «І багато втратив» – Минулого вечора ти зустрiв мою сестру Жасмiн. Я отруiлася салатом-латуком, – продовжив ii нiжний голос, а ii очi приховали: «І коли я хвора, то дуже мила, i коли нi – теж».

«Ти справила на мене величезне враження», – цi слова промайнули в очах Джона, – i я не настiльки дурний, аби цього не помiчати».

– Як ти почуваешся? – промовив його голос. – Сподiваюся, тобi краще цього ранку, – «люба», – трепетно засiяло в його очах.

Джон спостерiг, що вони вже йдуть вздовж стежки. На ii запрошення вони сiли разом на мох, м’якiсть якого йому так i не вдалося визначити.

Вiн упереджено ставився до жiнок. Єдиний недолiк, – товста щиколотка, хриплий голос, скляний погляд, – i жiнка ставала для нього огидною. І тут, вперше за все свое життя, перед ним була дiвчина, що здавалася втiленням фiзичного iдеалу.

– Ти зi Сходу? – запитала Кiсмiн iз чарiвливим захопленням.

– Нi, – просто вiдповiв Джон. – Я iз Гадеса.

Чи це вона нiколи не чула про Гадес, чи не могла придумати щось приемне у вiдповiдь, то й далi не запитувала про це мiсто.

– Цiеi осенi я поiду до школи, на Захiд. Як гадаеш, менi там сподобаеться? Я збираюся в Нью-Йорк до мiсiс Балдж. Там дуже суворi правила, та вихiднi я буду проводити вдома, iз батьками, у нашому нью-йоркському будинку, бо батько чув, що дiвчата там повиннi гуляти одна з одною, попарно.

– Твiй батько хоче пишатися тобою, – зауважив Джон.

– Так, – вiдповiла вона, а очi ii замайорiли вогнем величi. – Жоден iз нас нiколи не був принижений. Батько каже, що нiколи й не будемо. Якось, коли моя сестра Жасмiн була маленькою дiвчинкою, вона штовхнула його зi сходiв, а вiн просто встав та пошкутильгав геть. Мама була трiшки вражена, – продовжила Кiсмiн, – коли вона почула, що ти зi… – сам знаеш звiдки. Вона сказала, що коли була юною ледi, та потiм… як бачиш, вона – iспанка й дуже консервативна.

– Ти багато часу тут проводиш? – запитав Джон, приховуючи той факт, що вiн був дещо ображений ii словами.

Це здавалося неввiчливим натяком на його провiнцiалiзм.

– Персi, я i Жасмiн тут кожного лiта, та наступного Жасмiн збираеться до Ньюпорта. Вона виiжджае до Лондона пiсля цiеi осенi. Їi представлять при дворi.

– Чи знаеш ти, – нерiшуче почав Джон, – що ти – бiльш сучасна, анiж здавалася на перший погляд?

– Ох, нi, я не така, – вигукнула вона з поспiхом. – Я б так не вважала. Гадаю, що сучаснi молодi люди жахливо подiбнi, чи не так? А я – не всi, справдi. Якщо ти не погодишся зi мною, я почну плакати.

Вона була такою засмученою, що губа ii почала тремтiти. Джон запротестував:

– Я мав на увазi дещо iнше. Я сказав це, аби подразнити тебе.

– Я б не заперечувала, якби дiйсно такою була, – наполегливо говорила вона, – та це – не я. Я дуже невинна й нiжна. Я нiколи не палю, нiколи не п’ю i не читаю нiчого, окрiм поезii. Я майже не розумiю математики чи хiмii. Я одягаюся дуже просто, точнiше, мое едине вбрання – сукня. Я гадаю, сучаснiсть – це остання рiч, якою ти можеш мене надiлити. Я вiрю, що дiвчата мають проводити своi молодi роки з користю.

– Я теж такоi думки, – щиро вiдповiв Джон.

Кiсмiн знову розвеселилася. Вона йому всмiхнулася, i новонароджена сльоза скотилася з краечка ii голубого ока.

– Ти менi подобаешся, – прошепотiла вона довiрливо. – Ти збираешся провести весь свiй час iз Персi, допоки тут, чи й побудеш трiшки зi мною? Просто подумай. Я – чисте повiтря. За все свое життя я нiколи не мала любовних стосункiв. Менi не дозволяли залишатися з хлопцями наодинцi – лише з Персi. Я вибiгла сюди, у цей гайок, сподiваючись наздогнати тебе, аби навколо не було анi душi.

Джон вiдчув визнання, вiн встав й низько вклонився, вiд попереку, так, як його вчили в танцювальнiй школi Гадеса.

– Нам краще зараз пiти, – солодко сказала Кiсмiн. – Я маю бути бiля мами об одинадцятiй. Ти навiть не попросив дозволу мене поцiлувати. Я думала, що хлопцi зараз це роблять постiйно.

Джон гордовито випрямився.

– Декотрi з них просять, – вiн вiдповiв, – та не я. Дiвчата не поводять себе так у нас, у Гадесi.

Плiч-о-плiч вони повернулися назад до будинку.




6.


Джон стояв навпроти мiстера Бреддока Вашингтона й дивився на нього крiзь яскраве сонячне промiння. Старшому чоловiку було бiля сорока, обличчя – горде, пусте, очi – розумнi, тiло – мiцне. Щоранку вiд нього пахло конями, найкращими конями. Вiн тримав просту палицю з сiроi берези та з единим великим опалом на держаку. Разом iз Персi вони демонстрували околицi Джону.

– Тут живуть раби.

Його палиця вказала на мармурову аркаду, що тягнулася злiва вiд них вздовж пагорбу та була оздобою благодатного готичного стилю.

– За роки юнацтва я був втягнений у перiод абсурдного iдеалiзму, що вiдволiкало мене вiд практичноi справи всього життя. Протягом цього часу вони жили в розкошi. Наприклад, я надiлив кожну родину ванною з черепицi.

– Дозволю собi припустити, – привабливо всмiхаючись, наважився сказати Джон, – що вони використовували ваннi кiмнати для збереження вугiлля. Так якось сказав менi мiстер Шнлiцер-Мерфi.

– Переконання мiстера Шнлiцера-Мерфi дещо неважливi, дозволю припустити собi, – холодно перебив Бреддок Вашингтон. – Моi раби не зберiгають вугiлля у своiх ваннах. Вони повиннi були митися щодня, що вони й робили. Якби вони не слухалися, я б мiг призначити iм шампунь iз сульфатноi кислоти. Я скасував прийняття ванн через зовсiм iншу причину. Частина з них застуджувалася й помирала. Вода може бути шкiдливою для певних рас, вона може слугувати для них у якостi напою.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=48586333) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения